Міхаель Андреас Гельмут Енде - Момо

Ось стоять свічки з непорушним полум'ям. У них віск через полум'я обертається на світло. Так, це були три брати. Але її загадка не про це, бо в свічці й віск, і полум'я, і світло завжди разом. А в загадці Майстра Гори двох братів завжди немає. То, може, це щось таке, як квітка, плід і насінина? Так, справді, тут уже багато що сходиться. Насінина - найменша з трьох. І коли вона є, то двох інших братів немає. І без неї не буває квітки й плоду… Та й це не розгадка! Бо ж насінину пречудово можна бачити. А тут сказано, що коли хочеш побачити найменшого брата, то бачиш завжди двох інших.

Думки Момо збилися з стежки. Вона ніяк не могла знайти сліду, яким треба йти далі. Але ж бо Кассіопея сказала, що вона знайде відгадку. І Момо почала все спочатку, поволі мимрячи загадку собі під ніс. Коли вона дійшла до слів: «Немає все першого, ще не прийшов…», то помітила, що черепаха підморгнула їй. На панцері в неї засвітилися слова:

«ТЕ, ЩО ЗНАЮ Я!» - і знову погасли.

- Цить, Кассіопеє! - усміхнувся Майстер Гора, навіть не глянувши на черепаху. - Не підказуй! Момо сама відгадає.

Момо, звичайно, побачила слова в черепахи на панцері і стала думати, що вони означають. Що ж знає Кассіопея? Знає, що Момо неодмінно відгадає загадку. Та для відгадки це нічого не давало. А що вона знає ще? Вона завжди знає те, що має статися. Знає…

- Майбутнє! - вигукнула Момо. - «Немає все першого, Ще не прийшов…» Це - майбутнє!

Майстер Гора кивнув головою.

- «А другий - той завжди уже відійшов»,- казала далі Момо. - Це - минуле!

Майстер Гора знову кивнув головою, радісно всміхнувшись.

- А тепер,- замислено мовила Момо,- тепер буде важче. Хто ж третій? Він найменший з усіх трьох братів, але без нього й тих двох не було б. І він єдиний, хто завжди вдома.

Вона ще подумала і враз вигукнула:

- Це ж теперішнє! Оця ось мить! Минуле - це ті миті, що були, а майбутнє - ті, що будуть. Тому їх і не було б обох, якби не було теперішнього! Справді!

Щоки Момо пашіли від напруження. Вона повела далі:

Але ж бо і третій тому тільки є,

Що перший одвіку все другим стає.

То виходить, ніби теперішнє є тільки тому, що майбутнє обертається на минуле? Момо вражено поглянула на Майстра Гору:

- А це ж правда! Я про це ніколи не думала! Виходить, теперішнього просто немає, а є тільки минуле й майбутнє. Бо ось зараз, оця мить, поки я про неї говорю, вже стала минулим. А, тепер я розумію, що означає:

Якби хто поглянуть на нього схотів,

Уздрів би когось із двох інших братів.

Тепер я розумію й те, що далі: справді, можна сказати, що є взагалі тільки один брат - теперішнє, або тільки минуле, чи тільки майбутнє. Або й жодного, бо ж кожний є тільки тоді, як є й два інші. Просто аж голова йде обертом!

- Але ж це ще не кінець загадки,- сказав Майстер Гора. - А що то за велике царство, яким вони утрьох правлять і яке водночас є вони самі?

Момо безпорадно глянула на Майстра. Справді, що ж це таке? Що може бути заразом і минулим, і теперішнім, і майбутнім?

Вона озирнулася по величезній залі. Погляд її блукав по тисячах і тисячах годинників -і враз дівчаткові очі заблищали.

- Час! - вигукнула вона й заплескала в долоні. - Авжеж, це час! Це час!

Вона аж стрибала з радощів.

- А тепер скажи мені ще: а що то за дім, де живуть три брати? - спитав Майстер Гора.

- Це світ,- відповіла Момо.

- Браво!- вигукнув Майстер Гора, плещучи й собі в долоні. - Вітаю тебе, Момо! Ти чудово відгадуєш загадки! Це для мене неабияка радість!

- І для мене! - відповіла Момо, хоч нишком трохи дивувалася: чого Майстер так зрадів, що вона відгадала загадку?

Вони пішли далі Залою Годинників, І Майстер Гора показав їй ще багато рідкісних речей, але Момо все думала про загадку.

- Скажіть,- озвалася вона нарешті,- а що це таке - час?

- Ти ж бо щойно сама це з'ясувала,- відповів Майстер Гора.

- Ні, я питаю,- сказала дівчинка,- сам час… він-бо теж має чимось бути. Адже ж він є. А що він насправді таке?

- Було б чудово, якби ти й на це питання сама відповіла.

Момо довго думала.

- Він є,- замислено пробурмотіла дівчинка,- це певно. Але спіймати його не можна. І спинити також. Може, це щось таке, як пахощі? Але він ще й завжди минає. То тоді він має звідкись приходити. Може, він - наче вітер? Або ні! Тепер я вже знаю! Мабуть, це така музика, тільки її не чутно, бо вона грає завжди. Хоча мені вдається, що я її вже чула: вона тихенька-тихенька.

- Я знаю,- кивнув головою Майстер Гора. - Через те ж я й зміг тебе покликати.

- Але, мабуть, тут є ще щось,- сказала Момо, ще заглиблена в свої думки. - Адже та музика приходить здалеку, а звучить вона глибоко-глибоко в мені. Може, й з часом так само? - Вона збентежено замовкла, а тоді безпорадно додала: - Я хотіла сказати: так як ото вітер збиває хвилі на воді… Ах, це все, мабуть, дурниці, що я кажу.

- По-моєму,- озвався Майстер Гора,- ти дуже гарно сказала. І тому я хочу розповісти тобі одну таємницю. Звідси, з Будинку Ніденця на Вуличці Ніколиці приходить час до всіх людей.

Момо поглянула на нього з глибокою пошаною.

- О,- мовила вона тихо,- ви його самі робите? Майстер Гора знов усміхнувся.

- Ні, моя дитино, я тільки управитель. Мій обов'язок - наділяти кожній людині той час, що їй належить.

- А не можете ви тоді зробити так, щоб ті часокради більш не крали в людей часу?

- Ні, цього я не можу,- відповів Майстер Гора. - Люди самі мають визначати, що їм робити зі своїм часом. І самі повинні його захищати. Я тільки наділяю їх часом.

Момо озирнулася по залі, потім запитала:

- І для цього у вас стільки годинників? На всіх людей, еге?

- Ні, Момо,- сказав Майстер Гора. - Ці годинники - всього-на-всього моя колекція. Всі вони - тільки недосконалі копії того, що кожна людина має в своїх грудях. Бо так само, як