Міхаель Андреас Гельмут Енде - Момо

там їй Сірі пани не стрінуться. А це ж чогось та варт, як ти гадаєш?

Момо нічого не сказала. Думки її поплуталися, як розмотаний клубок ниток.

- Та вернімося до тебе й твоїх друзів,- повів далі Майстер Гора. - Скажу тобі, ви молодці. Ваші плакати й заклики справили на мене неабияке враження.

- То ви їх читали? - зраділа Момо.

- Геть усі,- відповів Майстер Гора. - До словечка,

- Шкода, що більше їх, мабуть, не читав ніхто. Майстер Гора знов, зітхнувши, кивнув головою.

- Так, шкода. Сірі пани про це подбали.

- Ви добре їх знаєте? - допитувалася Момо. Майстер Гора знов, зітхнувши, кивнув головою.

- Я знаю їх, а вони знають мене. Момо не зовсім зрозуміла його відповідь.

- Ви в них часто бували?

- Ні, ще й разу. Я ніколи не кидаю цього Будинку Ніденця.

- А Сірі пани - вони у вас бувають? Майстер Гора всміхнувся.

- Не турбуйся, дитино, сюди вони пройти не зможуть. Навіть якби знали дорогу до Вулички Ніколиці. Та вони її не знають.

Момо трохи подумала. Пояснення Майстра Гори заспокоїло її, та їй хотілося довідатись про нього більше.

- Звідки ви все це знаєте? - почала вона знов. - Про плакати й про Сірих панів?

- Я весь час стежу за ними й за всім, що з ними пов'язане,- сказав Майстер Гора. - Так само я стежив і за тобою й твоїми друзями.

- Але ж ви ніколи не виходите з дому?

- В цьому й потреби немає,- сказав Майстер Гора і ніби знов помолодшав. - У мене ж є Всевидющі окуляри.

Він дістав свої невеличкі золоті окуляри й простяг Момо.

- Хочеш крізь них подивитись?

Момо надягла окуляри, закліпала й заводила очима і сказала:

- Я зовсім нічого в них не бачу.- Бо справді побачила в окулярах тільки вихор розмитих фарб, світла й тіней. їй аж у голові запаморочилось.

- Авжеж,- почула вона голос Майстра Гори,- спочатку з кожним так буває. Не так просто дивитися крізь Всевидющі окуляри. Та ти враз до них звикнеш,

Він підвівся, став за спинкою стільця Момо і злегенька приклав обидві руки до дужки окулярів на переніссі Момо. Картина відразу прояснилася.

Спочатку Момо побачила купку Сірих панів З трьома автомобілями край тієї частини міста, де розливалось оте дивовижне світло. Вони саме підпихали свої машини назад.

Потім вона поглянула далі й побачила ще кілька купок на вулицях міста: тут Сірі пани несамовито вимахували руками, про щось говорили між собою і ніби кликали підмогу.

- Вони говорять про тебе,- пояснив Майстер Гора. - Не можуть зрозуміти, як ти вислизнула з їхніх рук.

- А чого в них такі сірі обличчя? - спитала Момо, дивлячись крізь окуляри.

- Бо вони живляться мертвим,- відповів Майстер Гора. - Ти ж бо знаєш, що вони існують коштом людського часу. А час, якщо його відняти в справжнього господаря, стає мертвим. Бо в коленої людини свій власний час. І він живий тільки доти, поки справді належить цій людині.

- То Сірі пани зовсім не люди?

- Пі, вони тільки взяли на себе людську подобу. - То що ж вони таке?

- Насправді вони ніщо.

- А звідки вони взялися?

- Вони виникли, бо люди дали їм таку можливість. А тепер люди дають їм можливість запанувати над собою. І цього досить, щоб вони справді запанували.

- А якщо вони більш не зможуть красти в людей час?

- Тоді їм доведеться знов обернутися в ніщо, з якого вони виникли.

Майстер Гора взяв у Момо окуляри й сховав до кишені.

- Та, на жаль,- за хвилину повів він далі,- в них уже багато спільників серед людей. Оце найгірше.

- Я нікому не дам відняти в мене мій час! - рішуче сказала Момо.

- Хотів би сподіватися,- відповів Майстер Гора. - Ходім, я покажу тобі свою колекцію, Момо.

Тепер він знову здавався старим.

Він узяв Момо за руку й повів до великої зали, де заходився показувати всілякі годинники, запускаючи ті, що грали, демонстрував їй свої планетарії і, бачачи, як радіє його маленька гостя всім цим дивовижам, знову поволі молодшав.

- Ти любиш відгадувати загадки?- спитав він, ведучи її далі.

- О, ще й як! - відповіла Момо. - А ви знаєте якусь загадку?

- Знаю,- сказав Майстер Гора і, глянувши на неї, всміхнувся. - Та вона дуже важка. її мало хто відгадує.

- Це добре,- сказала Момо. - Я її запам'ятаю і колись загадаю своїм друзям.

- Цікавий я знати,- мовив Майстер Гора,- чи відгадаєш ти її. Слухай гарненько:

Живе три брати в домі однім.

Із себе наче не схожі зовсім.

Та спробуй їх розгадати

- Однакові стануть три брати!

Немає все першого - ще не прийшов

А другий - той завжди уже відійшов

Це третій, найменший, звик дома сидіти.

Без нього двох перших не стало б на світі.

Але ж бо і третій тому тільки є,

Що перший одвіку все другим стає.

Якби хто поглянуть на нього схотів

- Уздрів би когось із двох інших братів!

Тепер ти скажи: чи один він усього?

Чи, може, їх два?

Чи нема ні одного?

Назви їх, дитино, таких ніби різних,

- Назвеш ти правителів, мудрих і грізних,

Що втрьох владарюють у царстві однім,

И самі ж таки є вони царством своїм.

Майстер Гора подивився на Момо і підбадьорливо кивнув їй. Вона слухала пильно. Пам'ять у дівчинки була чудова, й тепер Момо повільно, слово в слово, проказала всю загадку.

- Ху! - зітхнула вона. - Справді важка! І здумати не можу, що ж це таке. Не знаю, звідки й заходити.

- Ну ж бо спробуй,- сказав Майстер Гора.

Момо ще раз промимрила собі під ніс усю загадку. Тоді похитала головою.

- Не можу,- призналась вона.

Тим часом їх наздогнала черепаха. Вона сіла коло Майстра Гори і стала уважно дивитися на Момо.

- Ну, Кассіопеє,- мовив Майстер Гора,- ти ж знаєш усе на півгодини вперед. Чи відгадає Момо загадку?

«ВІДГАДАЄ!» - проступило на спині в черепахи.

- Бачиш,- сказав Майстер Гора, звертаючись до Момо. - Ти відгадаєш. Кассіопея не помиляється.

Момо наморщила чоло й знов стала пильно думати. «Що воно за три брати, які живуть в одному домі? Певно, що це не люди. У загадках брати - це завжди або зернята з яблук, або зуби, або ще щось таке однакове. А тут три брати, котрі якось обертаються один на одного. Що ж може обертатися одне на одне?» Момо подивилася довкола.