Громовиця Бердник - Знаки карпатської магії

Дідо тоді витяг із тайстри маленьке трав’яне стебельце та й сказав Олексі, щоб той розтулив рота. А по тому заклав хлопцеві під язик

стебельце та й каже: «Видиш оту березу? Іди зігни її!»

А береза була груба, на три лікті. Олекса підійшов до берези — і зігнув її! Подякував старому файненько і вирішив не вертатися вже до панської служби, а залишитися в діда. Той жив у старезній колибі, схованій поміж густих дерев. Там прожив Довбуш три роки, і той дід навчив хлопця всього, що знав, а потім благословив і сказав на прощання: «Будеш мати силу велику, будеш мати мудрість і невразливість від шаблі та кулі. Але пам’ятай, що не мусиш ти піднімати зброю проти побратимів і не мусиш проливати кров при світлі сонця, бо ясне сонце не любить крові. Силу свою використовуй тільки для добрих справ. Ще мусиш сам собі зброю здобути — чарівний топірець. Він є на Чорній горі в летючого дідька. А його можна вбити тільки ярою пшеницею та ґудзиком срібним».

Тільки промовив це старий — зник, мовби й не було його. А Довбуш роздобув ярої пшениці, урвав срібного ґудзика зі старого батькового сардака та й подався на Чорну гору. Знайшов там собі печеру та й ліг у ній спати. Раптом почувся гуркіт, ніби каміння котилося з високої гори. Довбуш схопив рушницю й побіг до того місця, звідки чувся гул. Зарядив ярою пшеницею, заклав туди срібного ґудзика. Бачить: щось чорне пливе по небу, іскри летять із очей. Довбуш націлився і вистрілив. Щойно вистрілив, те чорне й ударилося в землю. Він підбіг і вздрів нечисту силу — дідька. У нього було вибите праве око, відірване ліве вухо і перебита права нога. Довбуш побачив за поясом у дідька карбований золотом топірець. Він хотів узяти його, але щось не допустило. Тоді він ножем навхрест ударив по чортові. Щось завило й стихло. Довбуш вихопив топірець і з розмаху загнав його у великий камінь, що лежав на землі, — аж на тому місці утворилася ущелина. І тоді сказав Довбуш: «Оце печера, яка буде надійним сховищем».

І почав Олекса збирати ватагу.

Люди розповідають: Довбуш не хотів будь-кого брати до себе. Брав лише надійних. А як дізнатися, хто який? Тож ватажок давав хлопцям випробування.

Спершу випробовували силу. Треба було підняти колоду від землі. А вона така, що чоловік її не обійме. Хто підніме один її кінець, тих Довбуш відбирав, а хто ні — тим казав: «Ідіть, хлопці, ґаздуйте!»

Далі через прірву метав свіжооблуплену смереку. Переходив по ній і кликав до себе тих, хто здужав підняти колоду. Хто переходив, тих хвалив: «Добре, хлопці! Ще останнє випробування — і я беру вас із собов!»

А останнє випробування було на сміливість. «Клади руку на ковбицю!» — казав Олекса і замахувався топірцем, ніби хотів відрубати руку. Хто відсмикував руку, того Довбуш проганяв, а хто не боявся, того брав до себе.

j| Так набрав Олекса Довбуш одинадцять хлопців. Ще треба було дванадцятого. При-I йшов до них низенький кривоногий пару бій-Р ко. «Куди, хлопче, йдеш?» — питають його д хлопці. «До Довбуша!» — відказав той. і Довбушева ватага почала сміятися: «Та Дов-буш бере лише дужих і сміливих!» «А ви звідки знаєте, який я?!» — огризнувся хлопець. «А зараз будемо знати, — каже Довбуш. — Підніми оту колоду!» «Та то дурниця!» — відказав леґінь. Вийняв мотуз із тайстрини, розгріб землю під колодою, протяг під нею мотузку, засилив і перекинув через корінь бука. До другого кінця взявся та й почав тягнути. Так підняв колоду від землі. «Се може бути, — засміявся Довбуш. — Не лише в плечах сила. Та подивлюся, як ти перейдеш понад прірву облупленою смерекою». «Не майте жури — перейду!» — каже хлопець. Узяв від ватри попелу, посипав на смереку, аби не ковзко було, та й пішов.

«Маєш розум! — похвалив Довбуш. — Візьму тебе із собою, але ще перевірю твою сміливість. Клади руку на ковбицю, най відрубаю!»

А хлопець посяг у тайстрину та вийняв дерев’яну руку. Поклав на колоду: «Рубай!» рі Засміявся Довбуш і каже: «Ти витримав усі ї випробування — мушу тебе взяти», у Так знайшов собі Довбуш дванадцятого поміч-[I ника. Подумав собі: «Треба мати й хитрого!»

і Зібравши ватагу, почав Довбуш «гуляти в го-I рах»: від багатих забирав гроші й товар і віддавав бідним. І такою була велика любов і повага гуцулів до Олекси, що навіть коли за його голову призначили велику нагороду, люди переховували Довбуша то в димарях, то в дровах, складених купами, а то й у діжці з-під огірків.

Так минуло чимало літ. І з часом забув Довбуш заповіт старого відлюдника та й одного разу пролив кров при світлі сонця. Та ще й кров то була рідного Олексиного брата...

Та ще й, на свою біду, Довбуш закохався. У Дзвінку з-під Космача. Її чоловік, Стефан Дзвінчук збагнув, що з того можна мати зиск, заплющив очі на любовний зв’язок своєї дружини, але підмовив її куму, щоби та спитала Дзвінку: «А чи правда, що до тебе ходить Довбуш?» «Та правда». «А чи правда, що його вбити не можна, бо ніхто не знає, що треба зробити для цього?» «Правда». «А він казав тобі, що треба зробити?» «Ні, не казав». «То

I значить, не любить він тебе, — сказала кума Дзвінці. — Бо якби любив, то сказав би».

І запала та думка Дзвінці в голову. Коли прийшов до неї Довбуш, жінка сказала: «А чи правда, Олексику, що тебе не можна вбити, бо ти заклятий?» «Правда», — відказав Дов-^ І буш. «А чи знаєш ти, що треба зробити, щоб ти втратив силу?» «Знаю». «А якщо ти любиш мене, то скажи мені!» «Не скажу нікому, навіть мамі рідній», — відказав Олекса. Дзвінка почала плакати: «Тоді ти не любиш мене, якщо не віриш...» «Я люблю тебе всім серцем, але нікому того не можу сказати», — сказав Довбуш.

І тоді ображена жінка вирішила піти до мольфарки в сусіднє село, щоб порадитися з нею, як можна у Довбуша вивідати, в чому його сила. Мольфарка подивилася в казан із киплячим зіллям, зазирнула до Чорної Книги та й каже: «Піди до церкви на суботню вечірню службу,