Володимир Лис - Острів Сильвестра

упосліджену, вигнанця, що йде пустелею, сподіваючись на диво. Те, що він кохав, брав її там, в посадці, не мало суттєвого значення. Він сказав собі: ми маємо бути поруч, і став гарячково втілювати цей свій задум.

Та, як виявилось, навіть її рідня не знала, де Яніна живе.

— Може, у Львові, може, в якомусь іншому місті, а може, й у монастирі, — сказала її мати.

Але у Львові, куди він дістався наприкінці літа і став ходити по численних кав’ярнях і місцях, де тусувалися художники, ніхто не знав Яніни Світящук чи Яніни Кримащук. Нарешті хтось здогадався, що, певне, мова йде про Яніну Росяницю.

— Навіщо ви приїхали? — спитала Яніна, коли він таки постав перед її очі.

На той час вона вже знала, що вагітна. Знала, й від кого.

То було дивне відчуття — наче хто раптом поселив у ній її саму. Маленьку істоту, котра все росте й росте. Кругла, наче м’ячик, а може, й дивна рослина-істота — перекотиполе. Вона ставатиме дедалі більшою, ця істота. Наповнюватиме собою не тільки живіт, а й всю її, першу Яніну. І коли вона виросте, тоді розірве її тіло.

«Може, в мені живе янгол з якоїсь з моїх картин?» — якось покепкувала з себе Яніна.

Старший від неї лише на два роки чоловік стояв перед нею і… плакав. Це був начеб зовсім інший чоловік, ніж той, з яким вона переспала, злягалася на м’якій червневій траві у Вербці. Цей чоловік пробурмотів щось про свої почуття, про неможливість жити без неї, Яніни. Цей чоловік влаштувався вчителем фізкультури в селі неподалік Львова. Туди вона з десяток разів приїжджала. Яніна слухала його розмірковування:

яке то щастя, що він буде батьком, що він почне будувати хату для неї і їхньої дитини. Яніна сміялася йому у вічі. Зрештою вона, вже із досить заокругленим животом, зникла, а Борис Курбанко взявся її шукати. Квар тири, майстерні, горища і підвали Львова, Тернополя, ІваноФранківська він вивчив чи не досконаліше, ніж знала їх сама Яніна. Коли ж він знайшов Яніну, та була вже без живота. У відповідь на його запитання, де ж дитина, Яніна засміялася і сказала, що дитина не від нього.

— Від мене, — вперто сказав Борис, і це таки було правдою.

Яніна знову засміялася. Вони стояли в кав’ярні. Він вліпив їй ляпаса. З усієї сили, аж вона відлетіла на метр чи й два.

— Браво, маестро фізкультурник, — сказала Яніна. — Але це вам нічого не дасть. Мій син у надійному місці.

— Як ти назвала нашого сина? — спитав Борис.

— А дзуськи, — засміялася Яніна. — Я тобі не скажу.

Вони вже вийшли з кав’ярні.

Холодний весняний дощ лив мов із відра.

Яніна йшла містом, а поруч ступав чоловік, якого вона не кохала й не могла покохати.

Цей чоловік таки вийде на слід хлопчика Максима, залишеного у Яніниної подруги, яка шалено хотіла мати дитину, але ніяк не могла завагітніти. На той час подруга разом зі своїм чоловіком вже усиновлять Яніниного сина. Борис Курбанко незабаром зрозумів, що закон ним шляхом сина йому не отримати. Для підтвердження його слів про батьківство потрібно було свідчення Яніни, особи, прописаної в гуртожитку училища, в якому давно не жила, і розчиненої черговий раз у повітрі. Але саме тоді він відважується на відчайдушний крок — викрадає власного сина у його прийомних батьків. Він просто підійшов на вулиці до дитячого візочка, якого штовхала та Янінина подруга, і, схопивши малого, кинувся бігти через двори, через вузькі львівські вулиці. Потім він також розтанув у повітрі (попередньо звільнившись із роботи у школі), і ніякий всеукраїнський і всесоюзний розшуки нічого не дали.

Яніна вірила, що доля в її сина склалася щасливо. Чомусь вірила. Хоча спершу не вельми й переймалася тим, що він кудись зник. Це зникнення почало боліти пізніше, десь так через років десять.

Невідомо, був тепер він Максимом Курбанком чи жив під якимось іншим прізвищем.

Якось Яніна почала писати картину під назвою «Янголсин». Вона намагалася надати янголу дитячого обличчя. Довкола обличчя виписала квітку, на якій сиділа бджола. До бджілки простяглася невідомо чия рука. Рука, на якій був браслет із квіток, гладила кінчиками пальців комаху.

Яніна довго дивилася на незакінчену картину, а тоді взялася квапливо зафарбовувати її. Та після кількох мазків спинилася. Того вечора вона страшенно хотіла плакати, але сліз не було. Картину, так і незакінчену (хоча що ще було дописувати), напівзіпсовану, купила та мисткиня-критик, що написала про неї найліпшу рецензію.

24

«Моє найжахливіше відкриття», — подумала Яніна, коли після бесіди в кав’ярні попрощалася з Сильвестром. Вона відчувала — цей чоловік справді близький їй по духу. Але вперше після знайомства з чоловіком Яніні було байдуже, як цей чоловік на неї реагує. Вона зовсім не хотіла з ним спати, не хотіла й дружити. Хоча й знала, що продовжуватиме збирати про нього інформацію.

Під її ногами з’явилася велика чорна прірва. Яніна летіла над тією прірвою. Вона знала, що прірва не має кінця. Що політ триватиме, доки вона існуватиме.

Дивне відчуття було їй знайоме — світ перестав існувати. Вона готова була справді летіти. Тіло стало невагомим.

«А тіло птаха буває невагомим?» — подумала Яніна.

Вона летіла над вулицями цього міста, а місто справді занурювалося у безодню.

Місто зникло, а прірва глибшала.

Яніна вже йшла і співала.

Співала уголос.

На неї оглядалися перехожі.

Тільки при переході вулиці, коли її ледве не збила машина, Яніна отямилася. Стояла серед дороги і не могла збагнути, чому безодня під нею має дно.

— Та вона геть п’яна, — сказав хтось поряд.

— Ні, — сказала Яніна. — Я… я щаслива.

Вдома перерахувала картини, які залишилися. З трьох десятків, привезених до Лучеська, лишилося чотирнадцять. Це було її єдине джерело існування. Але біда в тому, що вона не хотіла їх продавати.

Того вечора Яніна задала собі безліч питань. Хто вона така і навіщо живе на світі? Чи міг бути інший варіант її життя? Кому вона мстилася, творячи таке (тут вона підбирала визначення — безалаберне, безтурботне, невпорядковане, аморальне, без мети) життя? Могла б вона стати кимсь іншим, обрати собі якусь професію, окрім художниці? Де зараз її батько і чи хоче вона його побачити? Де зараз її син і чи хотіла б вона його знайти? Кого вона в цьому житті любила і чи любила взагалі? Зрештою, її картини — це мистецтво чи ні, якщо для неї самої вони нічого не виражають? Чому, нічого