Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

розпадалася на нерівномірні шматки, на дикі повітряні краєвиди, пошарпані ударами вітру, жалюгідні й бездомні. Розмови не клеїлися, й перехожі з очима, схованими у глибоку тінь капелюхів, усміхалися, замислено слухаючи далекі шуми зірок, що їм, як на дріжджах, виростали простори тої ночі.

У дворі ресторації стежки було всипано гравієм. На стовпах задумливо сичали два ліхтарі. Панове в чорних куртках сиділи по двоє-троє, горблячись над біло застеленими столиками й бездумно втупившись у лискучі тарілки. Так завмерши, вони подумки прораховували ходи й переміщення на великій чорній шахівниці неба, в уяві спостерігаючи поміж зірок за перестрибами коней, збитими фігурами і сузір’ями, які тут-таки заступали на їхнє місце.

На естраді музики мочили вуса в кухлях гіркого пива й тупо мовчали, занурені в себе. Їхні інструменти, віолончелі та скрипки зі шляхетними обрисами, лежали на боках, покинуті під безгучним шумом зоряної зливи. Часом вони брали їх у руки і примірялися до проби, вискливо настроювали на тон своїх голосів, що їх подавали, прокашлявшись. Відтак вони знову відкладали їх — ніби ще не визрілі й неспівмірні з цією ніччю, яка байдуже пливла собі далі. Тоді в тиші й розпливанні думок, поки виделки з ножами ледь чутно побрязкували над білими столами, скрипки зненацька підводилися самі, передчасно дозрілі й повнолітні, щойно лише такі пискляві й непевні, тепер уже промовисті, стрункі, тонесенькі в талії — щоби відзвітувати про свої повноваження, взятися за відстрочену на хвилину людську справу й далі поточити той програний процес перед байдужим трибуналом зірок, серед яких водяним друком проступали виткі отвори в деках інструментів, їхні профілі, фрагментарні ключі, незавершені ліри й лебеді[114], удаваний, бездумний зоряний коментар на марґінесах музики.

Пан фотограф, що вже деякий час кидав у наш бік змовницькі погляди з-за сусіднього столика, врешті пересів до нас, прихопивши свій кухоль пива. Він значущо посміхався, нападав на власні думки, ляскав пальцями, знов і знову гублячи невловну суть ситуації. Ми із самого початку відчували її парадоксальність. Це імпровізоване рестораційне пристанище під віщуваннями далеких зірок безнадійно банкрутувало і безпорадно валилося, не в змозі задовільнити розрослі понад усяку міру претензії ночі.

І що могли ми протиставити отим бездонним пусткам? Ніч перекреслювала ту людську забаву, що її намарне силкувалися боронити скрипки, ніч заповнювала прогалину, перетягуючи свої сузір’я на завойовані позиції.

Ми бачили те розпряжене стійбище столів, румовище поскидуваних скатертин і серветок, які ніч, сяйлива і незліченна, перевершувала з тріумфом. Ми так само попідводилися, в той час, як, випереджуючи тіла, наша думка вже бігла за голосним гуркотінням її возів[115], за далеким, широко розсипаним зоряним гуркотінням тих великих і світлих шляхів.

Так ми рушили під ракетами її зірок, прочуваючи в душі, із заплющеними очима, її дедалі вищі й вищі осяяння. Ох, той цинізм переможної ночі! Захопивши тепер ціле небо, вона грала на його територіях у доміно, збайдужіло й без рахуби, відсторонено загрібаючи мільйонні виграші. Потім з нудьги почала креслити на побоїську перевернутих костей прозорі мальовидла, усміхнені фізії, весь час той самий усміх, тисячі разів повторений, що за хвилину переходив — уже вічний — до зірок і розсипався в зоряній байдужості.

Дорогою ми зайшли до цукерні на тістечка. Щойно ми дзвінкими заскленими дверима увійшли до цього білого зацукрованого простору, переповненого лискучими солодощами, як відразу всіма своїми зірками перед нами постала ніч, пильна й уважна, зненацька зацікавлена, щоб ми нікуди не вирвалися. Увесь час вона терпляче на нас чекала, ніби сторож перед дверима, звисока світячи крізь шиби нерухомими зірками, поки ми у глибоких роздумах вибирали тістечка. Саме тоді я вперше й побачив Б’янку. Вона стояла перед лядою, розмовляючи з гувернанткою, до мене у профіль, струнка і каліграфічна — ніби зійшла із Зодіаку[116]. Не озиралася, завмерши у зразковій конфігурації дівчат, і їла кремове тістечко. Я не міг бачити її виразно, весь іще покреслений зиґзаґами зоряних ліній. Так уперше схрестилися наші, дуже ще плутані гороскопи. Зустрілись — і байдуже розійшлися. Ми ще не розуміли нашої долі в цьому попередньому зоряному аспекті і вийшли байдужі, продзвенівши заскленими дверима.

Потім ми поверталися кружною дорогою через віддалене передмістя. Будинки робилися все нижчими й рідшими, врешті перед нами розступились останні з них, і ми увійшли в інший клімат. Ми зненацька увійшли в лагідну весну, в теплу ніч, яка сріблилася по багнах молодим, щойно явленим фіалковим місяцем. Та провесіння ніч розвивалась у прискоренні, гарячково випереджуючи свої пізніші стадії. Повітря, тільки-но ще насичене звичною для цієї пори терпкістю, раптом зробилося солодким і млосним, сповненим запахами дощівки, вологого мулу і перших пролісків, що лунатично зацвітали в білому зачарованому світлі. І навіть дивно, що під таким щедрим місяцем ніч не зароїлася жаб’ячими драглями на срібному багні, не пролупилась ікра, не розпащекувалася тисячею пліткарів-пищиків на отих рінях і прибережжях, де крізь усі пори затікала в них сяйлива сіть солодкої води. І треба було домовитись, дорозумітись до того скрекоту в ночі галасливій, джерельній і повній мурашок на шкірі, щоб, на мить зупинена, вона рушила далі, а місяць наближався до кульмінації все біліший та біліший — ніби перехлюпував свою білість із чаші до чаші, щоразу вищий і променистіший, щоразу магічніший і трансцендентний.

Так ми йшли під усе сильнішою притягальністю місяця. Батько і пан фотограф узяли мене досередини, позаяк я валився з ніг від бажання спати. Наші кроки шурхотіли по мокрому піску. Я вже давно спав на ходу, маючи під повіками все небесне світіння, переповнене світляними знаками, сигналами і зоряними явищами, — аж урешті ми зупинилися серед чистого поля. Батько уклав мене на розстелений плащ. Із заплющеними очима я бачив, як сонце, місяць та одинадцять зірок вилаштувалися парадом на небі і промаршували переді мною. «Браво, Юзефе, браво, Йосифе!» — загукав батько з визнанням і плеснув у долоні. Це був очевидний плагіат з учиненого щодо іншого Йосифа[117] і застосованого до цілком інших обставин. Ніхто не докоряв мені з цього приводу. Мій батько Якуб хитав головою і цмокав, а пан фотограф поставив на піску свій штатив, розтягнув міх свого апарату, мов гармонію, й весь пірнув у складки чорного сукна — він фотографував те особливе явище, той сяйливий гороскоп на небі, поки я з головою, зануреною у блиск, лежав у спалахах на плащі і безвладно притримував свій сон для експозиції.

III

Дні стали довгі, ясні та розлогі — занадто розлогі, як на своє наповнення, все ще