Автор невідомий - Народні казки - Казки про богатирів та лицарів

Лев заревів, вишкірив ікла та з розгону кинувся на сміливця. Не встиг той і мечем змахнути, як лев уже впав на нього усіма своїми чотирма лапами. Тільки лати цей удар витримали, а лев даремно пазурі поламав.

Лицар змахнув мечем і відрубав леву голову. Наштрикнув її на меча й поніс показати людям.

З тих пір цю гору так і прозвано було горою Лева. І місто таку ж назву дістало.

Заснулі лицарі короля Лева

В Кривчицях на околицях Львова жив колись коваль Процик. Після батька успадкував невелику кузню, й хоча й валив молотом об ковадло від світу до пізньої ночі, та вічно родина його бідувала.

Кузня стояла при Глинянському тракті, де щодня торохтіли купецькі вози з товарами. Біля кузні вони спинялися, коли треба було коня підкувати чи натягти залізну шину на колесо.

Одної зими родина коваля дуже вже бідувала. Снігові завії вкрили шляхи і такий мороз вдарив, що купці стримались від подорожей. Не було вже ані возів до направи, ані коней до підкування. Цілими днями лежав на ковадлі непорушний молот. А для голодних дітей забракло хліба.

Смеркалося, коли несподівано до дверей хтось постукав.

— Хто там? — спитав Процик.

— Відчини, роботу тобі приніс! — відказав голос за дверима.

Процик втішився такій вістці й хутенько відчинив двері. Глянув — і остовпів. Перед ним на білім коні сидів лицар в золотих латах. В одній руці тримав списа, на якому лопотів прапорець з левом.

— Хочеш роботу?

— Хочу.

— Ну то викуй мені за тиждень стільки підків, скільки кінь зможе завезти. Тут маєш гроші на залізо.

І, поклавши ковалеві на долоню п’ять золотих, вершник зник у сутінках. Процик з родиною не знали, що робити від такої утіхи. Вже їм не страшний голод.

З самого ранку коваль поїхав підводою на Замарстинів. Але ж дивувалися купці, що він аж стільки залізних штаб купує!

Знов задзвенів молот на ковадлі. Коваль розпікав штаби на вогні, рубав їх на рівні шматки, згинав, кував, рівняв підкови, вибивав у них діри на цвяхи і знову валив молотом. Піт йому лився з чола, руки німіли і боліла спина, але за тиждень скінчив роботу. А на долівці лежала ціла купа новеньких вилискуючих підків.

Смерком у двері постукали. Процик вибіг на двір і побачив лицаря.

— Ти готовий? — спитав лицар.

— Так.

— Ну, то вклади ті підкови до мішків та вантаж на коня.

Процик аж тепер побачив, що вершник тримає за вуздечку ще одного жеребця.

Коваль хутко нав’ючив його мішками, а лицар сказав:

— Тепер бери своє спорядження і ходи зі мною.

Попереду їхав лицар, за ним ішов кінь з підковами, а позаду — коваль.

Йшли вони лісом, попри яруги, загрузаючи в глибокому снігу, аж врешті коваль впізнав гору Лева.

Лицар витяг меча і вдарив ним об брилу. І вмить утворилась широка щілина. Коваль побачив довгий коридор, освітлений смолоскипами. Коли вони увійшли до нього, щілина за спиною замкнулася.

Всередині було тепло, пахло живицею і димом соснових дров. Пройшовши коридором, опинилися у величезній залі з колонами. З правого боку стояли лицарські коні. А з лівого — за дубовими столами, сперши голови на лікті, спали лицарі в золотих обладунках. В глибині зали, на підвищенні, виблискував оздоблений дорогоцінним камінням трон. На троні спав чоловік з довгим сивим волоссям.

— Король Лев і його лицарі, — прошепотів схвильований коваль.

Чув не раз від старих людей, що король Лев зі своїми лицарями замкнулись в горі і тільки чекають на поклик до бою.

В глибокій тиші пролунав голос лицаря:

— Куй.

Процик розів’ючив коня, добув підкови і своє спорядження та взявся до роботи. Коні сумирно жували овес і не звертали на коваля жодної уваги. А він знімав стерті від постійного стояння підкови, приміряв нові і прибивав. Робота горіла йому в руках.

«Цікаво, чому в жолобі вівса не меншає. Звідки його досипають?» — дивувався коваль, але спитати не наважився.

Несподівано один з жеребців стрепенувся і голосно заіржав. Лицар, що сидів на розі столу, звів голову і спитав:

— Що — вже час?

— Ні! — відказав лицар, який найняв коваля. — Ще не час.

І той знову задрімав.

— А ти поквапся, щоб до світанку закінчити роботу. Інакше лишишся тут на цілий рік, — сказав лицар.

Коваль і так уже сьомим потом сходив, а ще половина коней зоставалась непідкованою.

За якийсь час ще один жеребець стрепенувся і заіржав. Знову той самий лицар прокинувся і спитав:

— Що — вже пора?

— Ні! Не пора, — заспокоїв його лицар, який найняв коваля. — А ти поквапся, ковалю. Світанок не за горами.

Аж ось нарешті останнього коня підковано і Процик полегшено розігнув спину.

— Кінець роботі, — сказав лицар. — Тепер позбирай всі зужиті підкови в один лантух. Це твоя винагорода.

Коваль слухняно позбирав старі підкови, серед яких були такі тонкі, як листя, а в душі чув жахливий розпач. Оце таку платню дістав за тяжку працю! Старі підкови! Знову родина буде голодна.

Поклав до лантуха своє ковальське знаряддя, закинув собі на спину й рушив коридором до виходу.

— Пам’ятай, що про свою пригоду заборонено тобі хоч би й словом обмовитися до самого дня смерті. Аж як будеш чути, що маєш покинути цей світ, тоді розкажеш, — сказав лицар на прощання і вдарив мечем у скелю. — Ну, з Богом!

Коваль вийшов на холод і почув, як зашурхотіло каміння. Гора знову замкнулася. Йшов, грузнучи в снігу, і всю дорогу журився, що так напрацювався, а в нагороду лантух заліза дістав. Така вже, видно, його доля бідацька. Те старе залізо можна буде перекувати. Але доки морози не спадуть, годі про заробіток мріяти.

З такими невеселими думками прийшов коваль до хати і з гуркотом скинув лантух на долівку. Сів тяжко на лаві, а діти обступили лантух і щебечуть:

— А що там, татку? Що ти таке приніс?

— Подивіться, як вам цікаво. Жінко, постели мені, нехай передрімаю, бо ноги вже не тримають.

— Я тут бобу трохи зварила, — сказала жінка. — З’їж щось. Чи той пан тобі добре заплатив?

— Ой, заплатив, заплатив… Бодай йому…

І не доказав. Бо якраз діти розв’язали лантуха і на підлогу вивалилося щире золото. Ті старі зужиті підкови виявилися не з заліза, а з золота!

— Господи! — сплеснула руками жінка. Діти стрибали від утіхи — які гарні іграшки! Коваль кинувся до мішка, а він весь ущерть наповнений золотими підковами.

— Таки не здурив! Тепер у нас