Мирко Пашок - Карнавал у Марокко

— А дулю! — загорлав хазяїн. Волосся в нього стало дибом. — Дулю! Дулю! Ще чого захотів! Тікай, поки я не покликав поліцейського!

Троє чоловіків у беретах повернулися до пивниці й іржали, як жеребці. Хазяйка сиділа на своєму звичному місці; здавалося, вона приросла до табурета.

— Не кричіть, уже йду, — тихо мовив Ота.

В голові у нього все так переплуталося, що коли він дійшов до завіси на дверях, то зупинився й почав шукати ручку. Троє чоловіків знову заіржали. Ота пішов вулицею в тому напрямку, в якому біг за паном Дантоном. Вулиця некруто спускалася вниз.

На розі його наздогнала Віветта.

— Ото, зачекай! — Вона схопила його за рукав піджака. — Ото, приходь за годину туди, де ми зустрілися вчора. Я ходжу тією дорогою щовечора.

— Гаразд, — пообіцяв він, хоча знав, що не прийде, бо в цьому нема ніякого сенсу.

Вона, здається, це відчула:

— Але щоб неодмінно, чуєш? Я відведу тебе до Мусси, там тобі буде добре!

— Гаразд, — пообіцяв він знову.

— Отже, до побачення, Ото!

— До побачення, дитино.

Вона й справді була наче дитина. Бо іноді могла до такого додуматися… Він навіть не обернувся. Вона просто зникла з його думок, її витіснив той собака Дантон. «Треба було мені, дурневі, зачекати й не сполохати його, треба було спершу підкрастися зовсім близько й тільки тоді стрибнути. Або зачекати ще хвилину, коли він піде геть, а потім тихенько вийти за ним і схопити його за комір! Отоді б я з нього щось витрусив, якщо не гроші, то хоч паспорт!»

Вітрини вже світились, а Ота йшов далі й далі, думаючи про собаку Дантона, який десь тут, у Каса, а може, й зовсім близько, може, он у тому бістро навпроти… Але, перейшовши на другий бік вулиці, він не побачив там нікого з курячою головою.

Тоді Ота повернув назад і почав пильно оглядати клієнтів кафе, які сиділи біля столиків. Звернув за ріг; там теж було кафе, а на протилежному тротуарі ще одне, і скрізь повно чоловіків у солом'яних капелюхах, але собаки Дантона серед них не було. Незабаром Ота помітив, що вже був біля цього кафе, що він ходить по колу, й відмовився від наміру знайти мерзотника Дантона, здався на волю натовпові, дозволивши йому нести себе попід мерехтливими неоновими рекламами, повз кінотеатри й ресторани, повз освітлені вітрини дантистів, де шкірили зуби штучні щелепи. Було тепло, й місто дихало бензиновим перегаром, змішаним із запахом кориці, десь поблизу цвіли дивовижно прекрасні дерева, які ростуть, можливо, тільки в Марокко. Але важко було повірити, що це велике, залите вогнями місто і є Марокко, й тільки опинившись під вежею з годинником, побачивши ворота медіни й вирування коричнево-білого натовпу в них і за ними, Ота перестав сумніватися.

Він поліз рукою в кишеню по франк, якого йому позавчора дав хазяїн, але знайшов там, крім монети, ще А п'ять папірців — поза сумнівом, це були ті гроші, які він заплатив Віветті за шинку… Мабуть, вона непомітно засунула їх йому в кишеню, коли вони прощалися й вона тримала його порожній рукав. Молодчина дівчина. Та добре, що він спекався її.

Бо до чого б це довело? Він тільки б опускався дедалі нижче. А людина не має права здаватися, навіть коли вона котиться згори. Будь-що треба загальмувати, зупинитися. Він купив за франк сигарет і пішов до парку, до тієї скульптурної групи з двох вершників, де відпочивав першого дня. Лава була порожня, але надто освітлена, і тоді Ота знайшов іншу, більш заховану в кущах. Ліг на ній і закурив, однак за хвилину подумав, що поліція, мабуть, обходить уночі парки й ще побачить, коли він тут спатиме, безборонний. Сів. Недалеко виспівували цикади. З медіни долинали звуки грамофонів, проте вони були не голосніші за цикад і майже такі ж монотонні. Переливчастий тон наче малював невидимі арабески.

Ота докурив сигарету й почав спостерігати, як густішають сутінки. Потім на алейці почулись кроки, і він вирішив піти далі. Кроки позаду стихли. Ота зупинився. Праворуч щось зачорніло, мабуть, кущі, й він обережно попрямував туди навшпиньках, наставивши перед собою руки. Так, це були густі, запашні кущі з віттям, яке схилилось аж до землі. Ота заліз під них, згорнув під голову піджак, ліг і спробував заснути. Цикади невгавно дзвеніли, і це трохи скидалося на звуки, які лупають, ішли хтось гострить ножа.

Вночі він прокинувся від холоду. Цикади вже змовкли, але грамофони десь далеко ще виводили переливчасті мелодії. Годинник на вежі глухо вибив дванадцяту. О боже, ще тільки північ… Раптом Ота почув звук, наче поблизу нюшив звір, і його зап'ястя торкнулося щось вогке і холодне. Він одхилився. Звір одскочив і заскавчав.

— Ходи сюди, Воржеху, — прошепотів Ота по-чеськи. — Якось помиримось. Ну, ходи.

Пес підійшов, ліг поруч, і так обоє під кущем надали світанку. Але світанок чомусь забарився, і вони заснули. Коли Ота нарешті розплющив очі, крізь віття куща він побачив прекрасне осяйне небо, немовби із зеленого оксамиту. Пес, малий, рудий, вилинялий, повний бліх, уже облизував лапи.

— Красно тобі дякую, друже, — зітхнув Ота, встав і пішов шукати воду. Незабаром він знайшов невеличкий круглий басейн, з якого пили воду четверо голубів, зняв сорочку і вмився. Потім скинув штани і почав витрушувати з одежі бліх. Пес стрибав довкола, хапаючи його за рукави.

— Тепер ми з тобою попрощаємося, блохастий, — мовив Ота, вдягаючись. — Іди собі! — І нахилився, вдаючи, що хоче підняти камінь.

Пес утік. Ота дивився, як він біжить, підібгавши хвоста, 1 йому стало сумно, хоч довкола сяяв найпрекрасніший ранок, який тільки можна було собі уявити, й весь зелений, мов рунь на Чесько-Моравській височині.

В зеленому небі табунами літали голуби, такі ж, як на Височині, — то срібні, то темно-сині, ніби перетворювалися в повітрі з добрих послів у поганих і навпаки. Але прогнати свої журні думки, як пса, Ота не зміг, хоч би й десять разів нахилявся по камінь. Він вирішив піти до моря; може, там, Дивлячись на хвилі, йому вдасться про все забути.

Марокканці прибирали вулиці, кожен загорнений у брудне ганчір'я, всі однакові — коричневі плоди з одного дерева. Ота зустрів кілька Віветт і тільки по волоссю впізнав, що жодна з них не та, справжня. Коли він проходив повз кафе, яке щойно відчинили, йому страшенно закортіло випити міцної кави, і він сягнув рукою в кишеню по гроші. Знайшов тільки конверт із фотографіями;