Мирко Пашок - Карнавал у Марокко

— Нізащо в світі!

Мабуть, вона мала на увазі той квартал, куди він заблукав першого дня, коли тікав од поліцейського.

— А що там робить твій дядько?

— Має кав'ярню. Зовсім маленьку, для арабів.

— Він теж син офіцера?

— Ні, він син араба. Ім'я його Мусса.

— Дякую тобі, Віветто, але ні, ні, ні! — Ота обняв її за плечі й з кожним «ні!» дедалі ближче нахилявся до неї. Настільна лампа погасла, хоч вони й сиділи далеко від неї.

Ота рвучко підхопився й почав шукати в кишенях сірники.

— В чому річ? Хто це загасив світло?

Витерши сірника, він побачив, що шнур лампи витягнено з розетки в стіні.

Стромляючи його знову, Ота помітив мотузку, прив'язану до шнура і до ліжка. Лампочка спалахнула й освітила Віветту, яка стояла біля ліжка і відвертала очі, немов за цю коротку мить одвикла від світла.

— То я загасила, — вимовила вона. — Я не хочу роздягатися при світлі!

— Чому?

— Мені соромно.

Він засміявся!

— Сподіваюся, ти не маєш ніякого ганджу! А може, ти хвора?

— Ні! Чому ти так погано про мене думаєш? — Вона квапливо почала роздягатися. — Залиш світло! Дивися! — На очах у неї заблищали сльози.

— Ох, Віветто, — сказав Ота, — не плач хоч ти. Я тобі вірю. — І смикнув за мотузку. Йому було чогось неймовірно жаль. Може, її, може, себе, а може, обох.

Потім він лежав поруч Віветти й думав, що, певно, зіпсував собі життя, але йому було байдуже, бо хоч так, хоч так не бачив ніякої перспективи. Дівчина спала тихо, і Оті здалося, що він знову сам, і на нього знову наліг якийсь тягар. Щоб звільнитися від нього, Ота мусив простягти руку й доторкнутися до Віветти. Це була цілком порядна дівчина.

Але він намацав мотузку, її винахід, яким вона гасила світло, не встаючи з ліжка… і раптом перестав думати про неї, про Віветту, а повернувся до холодильника, якого він таки зачарує. Тепер Ота вже знав, як це зробити.

6

Наступного дня Ота знову зібрав термостат, однак осла-, бив гайки клем мотора, до відвідного кабеля прив'язав довгу сурову нитку й вивів її за холодильник. Тепер досить було тільки смикнути за неї, щоб у моторі перервався контакт і машина згасла, як Віветтина лампа.

Ота прикрутив емальовану решітку, випростався і встромив у розетку штепсель. Мотор запрацював.

— Будь ласка, тепер готово. Ходіть подивіться.

Хазяїн витер руки об штани і завмер, дивлячись на холодильник.

— Так. Поки що працює. Та чи довго?

— Все залежить од того, як ви будете з ним поводитися.

— Ми поводимося з ним як слід, — відказала хазяйка.

— Це найголовніше, — кивнув Ота. — Поводьтеся як слід з усім і з кожним, і ви від цього зрештою тільки виграєте, — Він хвилинку почекав, чи це до них дійде. Не дійшло. — Послухайте, патроне, — озвався нарешті несміливо, — може, я тепер щось одержу? Хоча б завдаток, га?

Хазяїн потяг носом. Він був червоний і спітнілий, немов щойно вискочив із казана, де його варили на обід.

— А хіба житло й харчі не завдаток? Ви що, цього не рахуєте? Коли я шию собі костюм, то теж плачу аж наприкінці. — Він усе ще дивився на холодильник і, вдавалося, почав трохи м'якнути. — Так буде краще і для тебе, ти одержиш усе зразу. — Він поплескав Оту по плечу. — Знаєш, я про тебе непоганої думки.

Ота засміявся. Хоч він і вірив йому не більше, ніж раніше, ця непомітна нитка, яка ледь видніла з-під холодильника, додала йому певності в собі й трохи заспокоїла. Він весело заходився лагодити водопровідний кран. Знайшов у дворику клапоть старої шкіри й, тихо насвистуючи, вирізав з неї прокладку. Пополудні взявся до забитої раковини коло стойки. Це була неприємна робота вже хоча б тому, що доводилося стояти навколішках біля хазяїна й дивитися на його плоскі стопи та засмальцьовані штани. Позаду торохтіла хазяйка, а нагорі, над головою, дзенькали кухлі, які хазяїн поки що споліскував у цебрику. Під стойкою стояв ящик, накритий ганчір'ям, з-під нього виглядали бляшанки з викарбуваними на них верблюжими головами. Пащі верблюдів були ошкірені й нагадали йому того собаку Дантона, — Оті раптом навіть здалося, що він знову чує його хрипкий, здушений голос.

За хвилину Ота готовий був побитися об заклад, що чує його не в уяві, а насправді. Він рвучко випростався.

Пан Дантон стояв біля стойки й блаженно обвівався солом'яним капелюхом із картатою стрічкою. Але тієї миті, коли Ота виринув з-під стойки, капелюх раптом зупинився й затулив обличчя Дантона так, що секунду було видно тільки круглі, курячі, перелякай і очі.

— Собако! — просичав Ота по-чеськи, відштовхнув хазяїна й двома стрибками опинився перед паном Дантоном.

Той запищав, як миша, пригнувся, прослизнув у нього під руками й побіг до дверей. Він устиг іще перекинути Оті під ноги столик, й Ота, перечепившись, упав, вдарився лобом об стільницю, і в очах у нього потемніло.

Коли він підвівся, перед ним стояли троє чоловіків у беретах. Заступивши йому дорогу, вони щось кричали і вимахували руками.

— Пустіть мене, бовдури!

Оті довелося пробиватися силою. Поки він дістався до дверей, то перекинув два столики з кухлями. Брязкіт у пивниці стояв такий, наче валився весь дім. Ота пірнув Під водопад із скляних кульок. Вулиця була порожня, тільки білий хлопець запопадливо крутив педалі велосипеда й по тротуару дріботіла жінка, затуливши обличчя вуаллю.

Ота мить постояв, не знаючи, куди бігти, потім звернув ліворуч, може, через те, що вулиця вела вниз. На розі зупинився. Пана Дантона і слід прохолов.

Ота знову побіг ліворуч, але за кілька метрів зупинився. Марні зусилля… Він весь тремтів, і серце його гучно калатало.

— Собака! Проклятий собака!

Голова в нього йшла обертом, як у п'яного.

— Собака!..

Троє чоловіків стояли під пивницею й реготали. Ота повернувся. Хазяїн розставляв порозкидані стільці. Вгледівши Оту, він обернувся й почав на нього кричати.

— Цей собака… — важко зітхнув Ота, зовсім не слухаючи, що кричить хазяїн. А той кричав про якогось негідника й поліцію. Щось про клієнтів.

— Це злодій, а не клієнт! Він обікрав мене, собака!..

Хазяїн вирячив очі.

— Забирайся геть, поки цілий! — Він погрозливо підняв стілець. — Швидко, бо я за себе не ручуся! Ще тільки цього бракувало, щоб якийсь заброда нищив мої меблі й виганяв із пивниці клієнтів!..

— Там мій піджак.

— Ось він! — хазяїн скочив за стойку і кинув Оті в обличчя його зжужмлений піджак. — І щоб духу твого тут більше не було, негіднику!

— Я, звичайно, піду.