Павло Архипович Загребельний - Євпраксія

поклав за ліпше усунути й цю хай і незначну перешкоду, і вони зникли. Першим це виявив отець Северіан, який не розділив долі дружинників тільки з огляду на його духовний сан, але так само иочувся загроженим, тому мерщій подався до Євпраксії й повідомив їй, що люди її, себто воєвода з дружинниками, безслідно щезли. Євпраксія спитала Адельгейду. Та не знала нічого. Ніхто в Кведлінбурзі не відав, куди могли подітися руські. Жили мирно, були привітні, доброзичливі, може, якийсь з них і притиснув у темному місці товстоногу дівку, та робилося те з належною таємничістю, по-вояцьки вміло й швидко. Ніхто нічого не мав проти цих добрих людей. Ще вміли варити пшеничне пиво, чого тут ніхто не вмів; пиво те вельми смакувало кведлінбурзцям, то хто б же підняв руку на таких умільців?

Кілька день ждання нічого не принесли. Журина плакала, не ховаючись. Євпраксія засумувала, була обурена й роздратована, на всі запросини імператора відказувала різкою відмовою, аж він здивувався й прислав спитати, що з нею, тоді вона передала йому листа, в якому скаржилася на допущене насильство і просила, щоб він своєю владою поміг їй віднайти справедливість.

Знов їй усе тут сприкрилося, задихалася від стисків холодного каменю, гнітило її вічно низьке небо, мокра ногорблена земля, лякали чорні ліси. Стояли чорні, мов погорілі, а між деревами така пуста далина, мов між чужими людьми. Була тут чужою всім, такою й зосталася. «І пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить». Загрози скрізь, загрози завжди невідворотні й жорстокі — ось і вся правда. Імператор розповідав їй про свої боріння. Заради чого всі його битви? Щоб щезали отак люди? Щоб маркграфи гнали в рабство сусідів-слов'ян, пов'язаних, мов мисливські пси? Зникли дорогі для неї люди. Усі дев'ятеро. Подія сама по собі загрозливо-зловісна, а ще коли ж взяти до уваги, що більше вона не має нікого. У це страшно повірити! Що сказав би імператор, коли, прокинувшись, не знайшов би в своїй державі жодного підданого, жодної живої душі? А в її маленькій державі зроблено майже таке спустошення.

Генріх нічого не знав. Імператор ніколи нічого не знає про долю окремих людей. Не відає, де що береться, куди дівається. Не заглиблюється в дрібні зміни, не хвилюють його окремі долі. В його руці сила узагальнення, вища сила, вищий порядок. Душами окремих людей хай опікуються священики, для нього є люд. Воїнів у битві хай розставляють барони, для нього існує лиш військо. Бургграфи хай чинять суд кожен у своєму городі, він провадить лиш суди імперські. Він узагальнює, наглядає, тримає в руках сув'язі всієї держави. Заглибитися в поодинокі з'явиська, спробувати осягнути суть кожної події, зійти з висот до низу, зануритися в набридливу щоденність — однаково, що повернутися в первісний стан, до тих перших днів, з яких починав своє сходження на неприступні вершини влади.

Однак цього разу він повинен був втрутитися, зацікавитися, довідатись. Штовхало його до цього те нез'ясоване ще почуття, під владою якого перебував тут, у Кведлінбурзі, та дивна сила, що прикувала його до руської княжни, змусила на час навіть змінити свої узвичаєння, свою натуру, мало не запобігати перед цим, власне, дівчиськом — і це тоді, коли покопані всі супротивники, коли він вивищився над усіма, коли наставляє князів, єпископів, самого папу, коли городи покірливо розчиняють перед ним брами, сусідні володарі шлють послів, заморські королі запобігають його ласки.

Генріх покликав Заубуша, нетерпляче метався по холодному паладовому покої, гримів мечем по кам'яних плитах підлоги, з нехіттю позирав на оббиту золоченою шкірою стелю, на незграбні різьблені стільці — спадок саксонських імператорів, на велетенський стіл, під яким спали імператорські мисливські пси, напускаючи важкого духу в цьому непривітному помешканні.

Барон пристукав своєю дерев'янкою знудьгований і засняділий. Пито було в ці дні багато й охоче, сам Генріх пив зі своїми баронами, тепер мовби забув, сердито гримнув на Заубуша:

— Пив?

— Пив, — спокійно сказав Заубуш.

— Кому служиш — забув?

— Пам'ятаю.

— Безчинствуєш?

— Сто тисяч свиней, хто скаржиться? Імператор підбіг до барона, пожбурив йому в обличчя лист.

— Де?

Згорнута у рурку хартія полетіла на підлогу. Заубуш незграбно нахилився над нею, навмисне вдавав із себе незграбного, хоч Генріх знав його гнучкість і вправність навіть з дерев'яною ногою. Не дав баронові часу спам'ятатися, вдарив новим погрозливим:

— Руські де?!

— Руські?! — Заубуш нарешті дістав хартію, ще не розгортав її, дивився на імператора. Знали один одного багато років. Гнів імператора бував страшний, але барон за ці багато років збагнув: без нього Генріх не зможе. Навіть пси покинули імператора, коли перебирався через гори, кваплячись вимолити прощення в Гільдебранда. А Заубуш був з ним. Був і в тій римській церкві, де напали на Генріха два з оголеними мечами. Напад був несподіваний тим, що найстрашніший ворог імператора Гільдебранд був тоді вже мертвий. Але зосталися вороги менші. Ніколи не бійся ворогів великих — лякайся дрібних. Вони й наслали підкуплених убивць на месу. Вбивці не зважили на барона. Каліка. Це їх згубило. Бо Заубуш вправно підставив одному з них дерев'янку, і поки той летів сторч головою, другий падав від Заубушевого меча. Каліко, не здавайся! Після того імператор згодився з бароном, що молитву слід полишити для священиків. До церкви пішов лише тут, у Кведлінбурзі. Здається, затягла його туди княжна. Тепер вона знов. Звинувачує його, Заубуша. Його ніхто не звинувачував уже багато літ. Не наважувались. Не сміли.

— Тут написано про мене? — спокійно спитав імператора.

— Написано, що написано, — в очах у Генріха народжувалася пустота. Барон знав, що це перший передвісник шаленства, він не дуже боявся таких нападів, але тут замішана була ця жінка, тому мав бути обачливим.

— Коли це про руських свиней… — почав обережно.

— Рицарі княжни Праксед! Де вони?

— Довідаюсь, коли цікавишся, імператоре.

— Велю! Де? Твоя робота — знаю!

— Не втручався сам, та, дбаючи…

— Де вони?

— Тут, у Кведлінбурзі. Довелося…

— Веди, показуй!

— Може, завтра, імператоре? Ніч…

— Веди! Гей, хто там!

Не допитувався в Заубуша, чи знає, куди вести. Повинен знати. Цей усе знає. Горіли смолоскипи, поблискувала тьмяно зброя. Нетерпляче дихав імператор. Заубуш навмисне повільно волочив свою дерев'янку. Не було куди квапитися. Таке не показують і простим смертним, яким судилося на сім світі все найгірше, то навіщо т воно імператорові? Сто тисяч свиней з цією руською дівкою!

Пройшли винні погреби Кведлінбурга, ті самі, де імператор пив з Євпраксією вино їхнього мовчазного причастя до спільної великої долі, спускалися кудись нижче, заглиблювалися в таємничі підземелля, гриміли ковані залізом