Агата Крісті - Вбивство у Східному Експресі

поспішно вийшла. Її багаж був оглянутий. Нічого особливого. Вона навіть не помітила, що каркас для її капелюшка зник.

Міс Дебенхем відклала свою книгу. Вона споглядала на Пуаро. Коли він звернувся, вона простягнула йому ключі. Потім, після того, як він відкрив першу валізу, вона запитала:

— Навіщо ви її відправили геть, містере Пуаро?

— Як навіщо, мадемуазель! Допомогти американці.

— Гарний привід — але це ж лише привід.

— Не розумію вас, мадемуазель.

— Думаю, ви прекрасно мене розумієте, — усміхнулася вона. — Ви хотіли залишити нас на самоті. Чи не так?

— Ви неначе запихаєте слова мені у горлянку.

— І ідеї вам у голову? Ні, не думаю. Ідеї всі ось тут. Це правда?

— Мадемуазель, у нас є приказка…

— Хто вибачається — той підсвідомо звинувачує інших — це ви хотіли мені сказати? Подякуйте, що я дозволяю вам копирсатися у власних речах. Не знаю чому, але ви собі вбили в голову, що мені щось відомо про цю мерзенну справу ¬— цього покійника я ніколи раніше не бачила.

— Ви щось вигадуєте, мадемуазель.

— Нічого я не вигадую. Виглядає, наче ми з вами лише гаємо час, але не спілкуємося по суті — б’ємося, неначе горохом об стіну.

— І вам не до вподоби це гаяння часу. Ви хочете розмови ближче до справи. Хочете все напряму. Будь ласка, давайте напряму. Я хочу вас запитати про значення певних слів, які я підслухав під час дороги з Сирії. Я вийшов з потяга, щоб, як то кажуть, «розім’яти ноги» на станції Конья. Ваш голос, мадемуазель, та голос полковника, долинув до моїх вух. Ви йому сказали: «Не зараз, не зараз. Коли усе буде позаду». Що ви мали на увазі під цими словами, мадемуазель?

Вона відповіла дуже швидко. «Ви думаєте, що я мала на увазі вбивство?»

— Тут я задаю питання.

Вона затихла на хвилину. Потім, опанувавши себе, відповіла.

— Ці слова мають певне значення, мсьє, але я вам нічого не скажу. Я лише можу дати вам слово честі, що ніколи раніше не бачила в очі цього Ретчетта, до цього потяга.

— Тобто, ви відмовляєтеся коментувати ті слова?

— Так, якщо ви це хочете почути — так, відмовляюся. Воно пов’язане з однією справою, яку я мала завершити.

— Вона вже завершена?

— Про що ви говорите?

— Справа завершена, так чи ні?

— З чого ви це взяли?

— Послухайте, мадемуазель, розповім вам іншу ситуацію. Пам’ятаєте, попередній потяг дещо затримався, по дорозі до Стамбула. Ви були дуже стурбовані. Ви завжди були такі спокійні, а тоді втратили контроль над собою.

— Я не хотіла затриматися в дорозі.

— Це ви так кажете. Але, мадемуазель, Східний Експрес відправляється з Стамбулу щодня. Навіть, якщо ви затримаєтеся в дорозі, ця затримка буде в двадцять чотири години.

Вперше вигляд міс Дебенхем показав, що вона втратила самовладання.

— А чи не могли б ви припустити таке, що у мене є чимало друзів у Лондоні, які чекають мого прибуття, і затримка може призвести до не надто приємних наслідків?

— Ах так? Друзі, що чекають вашого прибуття? Ви не бажаєте неприємних наслідків?

— Авжеж.

— Як же це все дивно.

— Що дивно?

— Що на цьому потязі ми й так затримуємося, серйозніше. І у вас немає жодної можливості відіслати телеграму вашим друзям або побалакати по довгому, довгому…

— Довгому дроті? Ми маєте на увазі телефон?

— А, так, дзвінок із валізи, як ви кажете в Англії.

Мері Дебенхем посміхнулася до себе. «Зовнішній виклик», підправила вона. «Так, це справді неприємно, коли ти не можеш повідомити нікого, чи телефоном, чи телеграфом».

— Тим паче, мадемуазель, зараз ви тримаєте себе в руках. Ви не згораєте від нетерпіння. Ви абсолютно спокійні.

Мері Дебенхем почервоніла й прикусила губу. Посмішка спала з її обличчя.

— Ви не даєте відповіді, мадемуазель?

— Вибачте. Просто не розумію, на що потрібно давати відповідь.

— Вашу зміну поведінки.

— Чи не здається вам, що ви надмірно цим переймаєтеся, містере Пуаро?

Пуаро склав руки перед собою.

— Це, напевне, серйозна помилка всіх детективів. Ми гадаємо, що поведінка людини все може розповісти. Ми ніяк не припускаємо, що це звичайна зміна настрою.

Мері Дебенхем ніяк не відповіла.

— Ви знайомі з полковником Арбетнотом, мадемуазель?

Він гадав, що цим питанням дещо знизить напругу розмови.

— Я з ним вперше зустрілася під час цієї подорожі.

— Чи є у вас припущення, що цей чоловік був знайомий із Ретчеттом?

— Я впевнена, що не був, — рішуче похитала вона головою.

— Чому ви впевнені у цьому?

— Він сам мені про це розповів.

— Проте, мадемуазель, на підлозі купе небіжчика ми знайшли йоржик для трубок. А полковник Арбетнот —єдиний пасажир, який курить трубку.

Він уважно придивився до неї, але ні здивування, ні жодної іншої емоції не побачив.

— Це абсурд. Полковник Арбетнот, напевне, остання людина у світі, яку можна було б запідозрити у злочині — тим більше, у такому дивному.

Нарешті він зустрів людину, чиї думки з цього приводу збігалися з його власними. Проте замість того він сказав:

— Мушу зазначити, що ви його знаєте не надто добре.

— Я просто знаю тип таких людей, — знизавши плечима, відповіла вона.

Дуже ввічливо він задав питання:

— Ви все одно відмовляєтеся пояснити значення слів: «Коли усе буде позаду»?

— Більше мені нічого сказати, — прохолодно відповіла вона.

— Це неважливо, — резюмував Пуаро. — Я все одно дізнаюся.

Він вклонився й покинув купе, закривши за собою двері.

— Чи було це розумно з вашого боку, друже? — запитав мсьє Бук. — Ви поставили її на сторожу, так як і полковника.

— Друже, якщо ви бажаєте спіймати кролика, вам необхідно відправити в нору тхора — і він сам прибіжить до вас. Ось що я зробив.

Вони відчинили купе Хільдегарди Шмідт. Вона сиділа, заглибившись у читання, не звертаючи ні на кого уваги.

Пуаро знову розповів ціль свого візиту та позирнув на маленьку валізу на сидінні. Також він звелів провіднику зняти велику валізу з полиці.

— Ключі? — запитав він.

— Воно не замкнене, мсьє.

Пуаро розстебнув замок і відкрив валізу.

— Аха! — скрикнув він, звертаючись до мсьє Бука. — Пам’ятаєте, що я казав? Погляньте сюди!

Зверху валізи була поспішно вкладена коричнева