Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том восьмий

бою його поривало горлати якихось дикунських пісень. Саме завдяки цьому він зумів визначити, з яких країв і часів приблудилась та друга його половина, що мала б, зотлівши, вже тисячі років лежати в землі. Якось він зумисне проспівав декілька тих прадавніх пісень у присутності професора Верца, відомого мовознавця й ентузіаста своєї науки, ще читав. Їм курс давньосаксонської мови. Зачувши першу пісню, професор зразу нашорошив вуха й спитав, що це за жаргон чи калічена німецька говірка. Вислухавши другу, він украй схвилювався. Тоді Ворд на закінчення своєї програми виконав ту пісню, що завжди невтримно рвалась йому на уста в запалі боротьби чи бою. І професор Верц оголосив, що це справді німецька мова, тільки не калічена, а дуже стародавня, краще сказати давньотевтонська, і то, напевне, багато давніша за будь-які пам'ятки, відкриті й опубліковані вченими досі. Така стародавня, що й він її не розуміє, та все ж у ній раз у раз вчувається щось знайоме, що невиразно нагадує відомі йому мовні утвори, і натренована інтуїція мовознавця підказує йому, що воно справжнє. Професор почав допитуватись у Ворда, звідки той вичитав ці пісні, й попросив позичити йому ту дорогоцінну книжку. Іще він спитав, чому це молодий Ворд увесь час прикидався таким невігласом у німецькій мові. Але Ворд не зміг ні пояснити цього, ні позичити книжку. Кілька тижнів по тому професор Верц умовляв його й канючив книжку, а тоді не злюбив цього студента як, мовляв, брехуна й жахливого егоїста, що не дав йому навіть глянути на дивовижну мовну пам'ятку, стародавнішу за все, що будь-коли траплялося чи навіть снилося філологам.

Невелика то була втіха цьому двоєдиному молодикові — здати, що однією половиною він сучасний американець, а другою — стародавній тевтон. Проте й сучасний американець у ньому був аж ніяк не слабодух, і Ворд (коли припустити, що був ще якийсь осібний Ворд, хоч на. часинку незалежний від тих двох) спромагався врівноважувати одне своє «я» дикуна, нічного хижака, що змушував друге «я» спати до полудня, — з тим другим, цивілізованим, культурним, що хотіло жити нормальним життям, кохати, працювати, як усі люди. Пообідній час І і вечори він віддавав одному, а ночі другому. А в досвітні й ранкові години висиплявся за них обох. Тільки що ранками він спав у ліжку, як цивілізована людина, а вдосвіта — наче дика тварина, як тоді, коли Дейв Слотер наступив на нього в гаю.

Переконавши батька виділити йому капітал, він знайшов компаньйона й відкрив свою фірму, що нею кермував вельми успішно, цілою душею віддаючись справам по обіді, а зранку його заступав компаньйон. Вечорами він бував у товаристві, та щойно наближалася дев'ята-десята, година, його опановував якийсь невтримний неспокій, і він щезав з-поміж людей до наступного полудня. Його приятелі й знайомі гадали, що він віддає багато часу спортові. І вони, власне, мали рацію, хоча нізащо в світі б не здогадалися, який то спорт, навіть побачивши на власні очі, як він ганяється вночі за койотами по узгір'ях Млинової долини. І ніхто не вірив шкіперам каботажних шхун, коли вони розповідали, нібито бачили холодними димовими ранками якогось чоловіка, що плив у бурунах припливу Єнотовою протокою або ж у бистринах між островами Козиним та Ейнджел за кілька миль від берега.

На своїй дачі у Млиновій долині він жив удвох з китайцем Лі-Сіном — кухарем і довіреним слугою, що знав багато про химерні звички свого господаря, діставав добру платню за мовчання і справді мовчав про все як риба. Натішившись нічними пригодами, виспавшись уранці й поснідавши тим, що зготує Лі-Сін, Джеймс Ворд плив полуденним катером через бухту до Сан-Франціско і йшов до клубу, а потім до своєї контори як цілком нормальна людина, звичайнісінький сан-франціський ділок. Та минав вечір — і ніч кликала його. Всі Вордові чуття дивно загострювались, і його посідав отой неспокій. Вуха в нього нараз робились надзвичайно чуткі; безліч нічних шелестів нашіптували йому знайому й манливу повість, і він, коли бував сам, починав ходити по тісній кімнаті з кутка в куток, достоту як зачинений у клітці дикий звір.

Якось він був зважився закохатись. Але потім більше не попускав собі такої волі. Він просто боявся. А сердешна дівчина, що їй переляк відібрав чи не половину дівочої безтурботності, багато днів носила на руках і на плечах страшні, аж чорні синці — сліди палких пестощів, що він уділив їй від щирого серця, але в надто пізню годину. Ото й була його помилка. Якби він важився залицятись тільки вдень, усе було б гаразд, бо вдень він робив би те як спокійний, чемний джентльмен, а вночі він ставав дикуном дрімучих тевтонських пущ, брутальним викрадачем жінок.

Той досвід навчив його, що любовні пригоди вдень він може собі дозволяти, але й переконав, що одруження мусить скінчитися катастрофою. Він боявся навіть уявити, як це він зустрічався б зі своєю дружиною вночі.

Отож Джеймс Ворд надалі уникав будь-яких любовних пригод, улаштовував своє подвійне життя, дороблявся у фірмі круглого мільйона доларів, сахався матусь, що мали, дочок-відданиць, та молодих, або й не дуже молодих дівчат із блискучими й жагучими очима, аж доки познайомився з Ліліан Герсдел і поклав собі за тверде правило не зустрічатися з нею ввечері після восьмої години; ночами ганявся за койотами й спав у лісових барлогах, і. досі йому щастило вберегти свою таємницю від усіх, крім Лі-Сіна… а тепер ще й Дейва Слотера. Те, що Слотер розкрив двоїстість його особи, злякало Ворда. Хоча й сам він нагнав страху на грабіжника, та все ж хіба той не може пробалакатись? А коли й ні, то хіба його не може раніше чи пізніше викрити ще хтось?

Отоді Джеймс Ворд зважився на нове героїчне зусилля, щоб підкорити свою варварсько-тевтонську половину. Він вирішив щовечора бачитися з Ліліан Герсдел і так пильно тої ухвали дотримував, що незабаром Ліліан дала згоду поєднати з ним своє життя «на добру й лиху долю», як мовиться під час вінчання, і він потай палко молився, щоб не на лиху таки. Весь той час він так завзято й ревно вправлявся, приборкуючи в собі дикуна, як, либонь, не вправлявся перед матчем жоден боксер-професіонал. Він силкувався так натомитися за день, щоб потім спати як убитому й не чути поклику ночі. Взявши собі відпустку від справ, він виряджався в далекі мисливські походи, ганявся за оленями по найнепрохідніших хащах та яругах, які лише міг знайти і то завжди