Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий

краще час, що дав їм Френк, залишившись прикривати втікачів. А Леонсія й Генрі Морган значно відстали від них. Вони раз у раз оберталися назад, виглядаючи Френка. Генрі вигадав якусь причину й звернув-таки назад. За п'ять хвилин і Леонсія, хвилюючись не менше, ніж він, за долю Френка, вирішила теж вернутися. Але її кінь не хотів розлучатися з конем Солано: він відмовився слухати повода, затявся, став дибки, а тоді й зовсім спинився. Леонсія злізла з сідла, кинула повід на землю, як роблять- панамці, замість того щоб сплутати чи прив'язати осідланого коня, і пішки рушила услід за Генрі. Вона дуже поспішала й вже наздоганяла його, коли той зустрів Френка з пеоном. Відразу ж вони обидва — і Френк, і Генрі — почали докоряти їй за необережну поведінку, хоч у їхніх голосах було стільки мимовільної ніжності, що кожен з юнаків відчув якесь незадоволення й ревнощі.

Кохання так заполонило їх, що вони були просто приголомшені, коли несподівано перед ними вигулькнули озброєні плантатори. Дарма що пеона, на якого відразу посипалися стусани, спіймано в товаристві Леонсії та обох Морганів, останнім ніхто б не заподіяв лиха, якби серед плантаторів був присутній власник пеона, приятель родини Солано. Але його що три дні опадала малярія, і тепер саме він залишився хворий, тремтячи з гарячки, неподалік того місця, де горіла нафта.

Зрештою, зваливши на землю пеона, що під їхніми побоями стогнав і обливався гіркими, плантатори повелися по-лицарському ввічливо з Леонсією й досить чемно із Френком та Генрі, хоч усе-таки зв'язали їм назад руки, коли рушили вгору до того місця, де лишили коні. Щодо пеона, то на ньому плантатори помстилися з суто латиноамериканською жорстокістю.

Та не судилося їм добутись туди разом з бранцями. Бо раптом примчали втішені поліцаї разом з начальником та Альваресом Торесом. І всі нараз заторохтіли швидкою іспанською мовою. Одні вимагали пояснень, інші пробували щось пояснити. А під цей загальний галас, коли всі кричали, не слухаючи одні одних, Торес, кивнувши головою Френкові й переможно всміхнувшись Генрі, став перед Леонсією й низенько вклонився їй, як то роблять справжні питомі ідальго на ознаку глибокої пошани.

— Вислухайте мене! — стиха промовив він, звертаючись до Леонсії, що гидливо відсунулася від нього. — Не тлумачте хибно моїх учинків. Спробуйте зрозуміти мене. Я прийшов сюди, щоб урятувати й захистити вас за всяку ціну. Ви — цариця моїх думок. Я ладний померти для вас, але іще ладніший, о, багато ладніший, жити для вас.

— Не розумію, — коротко відповіла вона. — Хіба йдеться про життя і смерть? Ми не вчинили нікому зла. Ні я, ні мій батько, ми не зробили нічого незаконного, не винні також Френк і Генрі Моргани. Отже, нам ніщо не загрожує.

Генрі й Френк, що стояли коло Леонсії, незважаючи на страшенний галас, чули її розмову з Торесом.

— Генрі Моргана неодмінно чекав кара на горло, — наполягав Торес. — Адже доведено, що він убив Альфаро Солано, вашого рідного дядька й рідного брата вашого батька. Допомогти Генрі Морганові тепер уже неможливо. Але Френка Моргана я можу врятувати, якщо…

— Якщо?.. — спитала Леонсія, зціпивши зуби, наче тигриця.

— Якщо… ви будете ласкаві одружитися зі мною, — сказав Торес незворушно, хоч обидва американці готові були бодай очима вбити його. Та що вони могли зробити із зв'язаними за спиною руками?

В запалі щирої пристрасті Торес схопив Леонсію за руку, але спершу зиркнув на Морга нів і ще раз переконався, що їх міцно зв'язано.

— Якщо я стану вашим чоловіком, Леонсіє, — сказав він, — то, мабуть, зможу допомогти чим-небудь і Генрі. Мабуть, я зміг би врятувати його, якби він негайно виїхав з Панами.

— Ах ти, іспанський собако! — закричав Генрі, силкуючись звільнити зв'язані за спиною руки.

— Паршивий грінго! — відповів Торес і вдарив Генрі по обличчю.

Генрі миттю викинув перед себе ногу і, влучивши Торесові в бік, штовхнув його до Френка, що не забарився й собі добре штурхнути іспанця. Так вони кидали Тореса один одному, мов футболісти м'яча, аж доки поліцаї вхопили обох грінго й почали бити їх, користуючись із їхньої безпорадності. Торес не тільки нацьковував поліцаїв, а й сам видобув ножа. І було б, напевне, дійшло до кривавої трагедії, як часто доходить, коли скипить ображена іспанська кров, якби раптом не з'явилося десятків зо два озброєних вершників, що, не кажучи ні слова, опанували становище. Одні з таємничих прибульців мали на собі парусинові сорочки й штани, інші — сутани з мішковини.

Перелякані поліцаї й плантатори відсахнулися, хрестячись і бурмочучи:

— Сліпий Розбійник! Суворе правосуддя! Це ж його люди! Ми пропали!

Тільки змучений пеон вихопився наперед і впав навколішки перед суворою на вигляд людиною, що неначебто була ватажком цього загону. З уст його полилися голосні скарги й благання правосуддя.

— Та чи знаєш ти, до якого правосуддя звертаєшся? — горловим голосом спитав ватажок.

— Так. До суворого правосуддя, — відповів пеон. — Я знаю, що це означає, і тому звертаюсь до нього. Я ж бо шукаю справедливості і не вчинив нічого лихого.

— Я теж прошу суворого правосуддя! — вигукнула Леонсія, поблискуючи очима і, удавшись до Френка й Генрі, стиха додала: — Хоч би яке воно було.

— В кожному разі воно повинно бути не таке суворе, як те, що його можемо сподіватися від Тореса й начальника поліції, — також стиха відказав Генрі, а далі, відважно виступивши наперед, мовив до ватажка з відлогою: — І я прошу суворого правосуддя. Ватажок кивнув головою на знак згоди.

— Я теж, — спершу стиха, а потім на ввесь голос попрохав Френк.

Поліцаям, здавалось, було байдуже, а плантатори висловили готовність скоритись усякому вироку, що його складе Сліпий Розбійник. Заперечував тільки начальник.

— Мабуть, ви не знаєте, хто я? — кричав він. — Я Мар'яно Верхара-і-Іхос, нащадок славетного роду і визначна урядова особа. Я начальник поліції Сан-Антоніо, губернаторів приятель і довірена особа уряду Панами. Я сам закон. Я не знаю іншого закону. В нас у Панамі один закон і одне правосуддя. Я протестую проти ваших гірських законів і того, що ви звете суворим правосуддям. Я вишлю поліцію заарештувати вашого Сліпого Розбійника і замкну його в Сан-Хуані, щоб стерв'яки розтягли його тіло.

— Не забувайте, — глузливо застеріг Торес розлюченого начальника, — що ми не в Сан-Антоніо, а в хащах Хучітана. І тут у вас нема поліції.

— Чи зазнав несправедливості з боку цих двох людей хто-небудь із тих, що звертаються до суворого правосуддя? — грізно спитав ватажок.

— Так, — ствердив пеон. — Вони били мене. Всі били мене. А ці били