Андрій Юрійович Курков - Гра у відрізаний палець

– Ну, ми не ДАІ, – сказав майор.

– Дезинфектора посилала туди центральна санепідемстанція, – вів далі стажист. – Він в акті про виконану роботу записав, що робив потрійне очищення від якогось дибетаметилу! А цей дибетаметил, або як його там, застосовується у військових училищах на заняттях з газового захисту. Це коли кидають скляну капсулу під ноги, а тобі потрібно за частки секунди протигаз надіти.

Віктор був цілком вдоволений. Підвівся, потер руки.

– Товаришу майоре, дозвольте іти? – жартівливо мовив він.

– Та ти вже і так незрозуміло кому підлягаєш, линяй куди хочеш! – махнув рукою Крисько. – І не треба мене, мента старого, своїм «товаришу майоре» діставати. Що я, не чую: «Щур у себе», «Щур у вартівні»?

Майор, ляснувши Віктора по плечу, вийшов. Через хвилину з кабінету вийшли і Віктор зі стажистом. Спустилися вниз, сіли в «мазду».

– Гаразд, – повертаючи ключ запалювання, сказав Віктор. – Поїдемо, візьмемо пивка та разом подумаємо, як нам рухатись у цій справі. Добре, що ми в цивільному!

– Товаришу лейтенант, а як щодо квартобліку?… – обережно мовив Занозін. – Я одружуватися збираюся.

– Це до майора!

Машина легко рушила з місця.

– Я вже був з цим питанням у майора.

– Іди ще, – твердо порадив Віктор. – Не бійся! У міліції треба бути занудливим. А як дістанеш його – він тоді все прискорить, аби більше тебе не бачити!

Увечері Віктор подзвонив Георгію й повідомив його про всі новини.

– Я не думав, що з даішної лінії можна щось корисне витягнути, – задумливо мовив той.

– Якби знайти, хто цього сержанта з поста смикав, – сказав Віктор. – Принаймні можна було б перевірити, з якого боку ниточка тягнеться…

– Ну, якщо ніхто не пам’ятає, може, і не смикав його ніхто? До дівки, може, на годинку під’їхав, потім підкинув собі цю смердючу суміш і поїхав грати в карти… Знаєш, можна ж і по-іншому перевірити: викликали його чи ні…

– Як?

– У них же рації на фіксованій даішній хвилі. Це все пишеться день у день. Усе, що в ефірі.

– Де пишеться? – здивувався Віктор.

– Є один заклад недалеко від метро «Арсенал». Щоправда, туди з вулиці не зайдеш… Я дізнаюся, чи можна там понишпорити, потім подзвоню.

29

На ранок Сахно почувався розбитим. Навіть на сніданок не пішов.

Нік спустився, набрав йому в ресторані їжі. Заніс у номер, потім уже сам вирушив снідати.

Повернувся з чотирма заготовленими про запас бутербродами. Сергій лежав на спині, тупо дивився в стелю. Його сніданок так і стояв на столі непочатий.

– Дякую, – хрипко мовив він, скосивши очі на напарника, що увійшов. – Ти вибач за вчорашнє… Я зламався ввечері… Нічого, години три полежу – відхекаюсь. Уже було…

Нік кивнув. Підійшов до вікна. Побачив, що касета з магнітофона вже зникла – значить, Сахно вставав.

На вулиці мжичило, і повітря, що дихнуло на Ніка через відчинене вікно, було прохолодне та свіже.

– Ти в такі дні можеш мене просто по пиці, – мовив Сахно. – Я битися не буду.

– А що це за хліб ти вчора вигадав? – запитав, усе ще стоячи лицем до вікна, Нік.

Було чутно, як Сахно з видихом посміхнувся.

– Це «протипіхотна»… Ми такі з приятелями в армії щомісяця вином «заряджали» в каптерці, до того, як я комісувався. А пізніш уже ні з ким було «заряджати».

– Після того, як комісувався?

– Ні, до того. Дружбани мої підірвалися на очищенні. Якраз на ранок після того, як ми обкурилися… Розтяжки не помітили. А мені кепсько було, як оце зараз. Мене залишили досипляти…

Нік слухав, і ставало в роті кисло. Те, що Сахно не так давно був офіцером-сапером, він уже знав од Івана Львовича. А ось про те, що він покурював іще з армії… Це була новина! Весела ж із них виходила парочка!

– Кави принесеш? – попросив Сахно.

Потім, випивши чашку кави, він повільно встав. Сходив у ванну. Півгодини стояв під душем. Повернувся в кімнату зі згаслим поглядом.

– Їдьмо покатаємося, – запропонував.

– Куди тобі?! – здивувався Нік. – Полеж краще. Дощ на вулиці!

– Їдьмо, мені потрібно. Ненадовго. Ти за кермо сядеш.

Кобленц видався Нікові якимсь особливо безлюдним. Спочатку він думав, що через погоду. Потім зрозумів, що сьогодні неділя.

– Зараз ліворуч! – командував Сахно, втупившись примруженими очима вперед.

Похоронний лімузин тихо сунув по мокрому асфальту.

– Праворуч! – сказав Сахно.

Дорога здалася Нікові знайомою – брудний віддалений закуток Кобленца, куди вони вже приїжджали. Ось і церква за огорожею, і вузька вуличка праворуч, в’їзд на яку забарикадували зелені сміттєві баки.

– Тут загальмуй!

Машина зупинилась якраз біля цієї вулички.

– Позич сто марок, – попросив Сахно.

Нік знехотя дістав із кишені гроші.

– Колись відпрацюю, – пообіцяв напарник. Вийшов похитуючись із машини. Побрів брудною вузькою вуличкою.

Нік провів його поглядом. На душі було неспокійно.

«Що у нього тут за справи можуть бути?» – подумав. Минуло п’ять хвилин, а Сахно все ще не повертався. Нік занервував, пам’ятаючи сьогоднішній стан Сергія. Вийшов із машини, озирнувся навсібіч – нікого. Взагалі-то важко було уявити собі людину, що захотіла б викрасти катафалк.

Іще раз озирнувшись на машину, Нік пішов по тій же вуличці за церкву.

Через кілька хвилин він зупинився, помітивши попереду біля сірого двоповерхового будинку якихось людей. Придивившись, упізнав серед них Сахна. Вони бурхливо, «по-італійськи», про щось сперечалися. Якою мовою йшла суперечка – не було чутно, але руки у них літали в жестах так, немов ось-ось має розгорітися бійка.

Очманілий Нік завмер прислухаючись. Але навкруги було дивно тихо.

«Глухонімі», – здогадався він.

Придивився до Сахна. Той уповільнено, але все-таки досить активно «розмовляв» із трьома хлопцями, молодшими за нього.

Нік стояв, тупо дивився на цю «бесіду» і почувався майже ідіотом. Він розумів, що не знає про Сахна майже нічого.

Знову закрапав дощик, великі краплі стікали по маківці, відвернули від чужої «бесіди». Коли він знову повернув погляд до тих, що «говорили», то побачив Сахна, що йшов до нього.

– Ти що, машину відчиненою залишив? – запитав він роздратовано.

– Я вийшов за тобою. Думав, щось не в порядку, – виправдовувався Нік, йому самому стало незручно, що він, начебто, стежив за Сергієм.

Вони мовчки йшли до зелених сміттєвих баків, які перекривали вузьку вуличку.

– А ти звідки мову глухонімих знаєш? – не втримався від запитання Нік, коли вони сіли в машину.

– Батьки були глухонімі, – знехотя відповів Сахно. – А мати навіть працювала, хоч і була глухонімою.

Нік розвернув машину і здивовано подивився на Сахна.

– Де працювала?

– Перекладачем.

– Глухонімим перекладачем? – Нік уже зовсім очманів і готовий був нервово розсміятися через почуте,