Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

самими, адже ми гарячково перегортаємо сторінки, з ними пов'язані наш прискорений подих і напружений погляд. Тільки-но автор приводить нас до такого стану, коли, як і за будь-якого суто внутрішнього стану, всяке набуває подесятеренної сили, коли його книжка хвилює нас, як хвилюють видива, але ясніші, ніж уві сні, й спогад про них збережеться довше, — як добру годину в нас нуртують усі радощі й усі болещі, тим часом у житті пішли б цілі роки, щоб пізнати лише деякі з них. Причому найяскравіших ми так би й не знали, бо повільність, із якою вони плинуть, заважає нам сприймати їх. (Так само і серце наше змінюється, і це нам болить найбільше, але ми знаємо про цей біль тільки з книжок, завдяки силі уяви. Насправді воно змінюється так само повільно, як повільно заходять явища природи; послідовно закарбовувати в свідомості кожен з його станів ми ще вміємо, зате нас звільнено від безпосереднього відчуття того, як стається ця зміна.)

Уже не так інтимно близький моїй сутності, наполовину відірваний від моєї душі йшов за життям героїв краєвид, серед якого розгорталася дія і який справляв, одначе, на думку куди сильніше враження, ніж інший, той, що поставав перед моїм зором, тільки-но я відривавсь од книжки. Ось так, два літні сезони, сидячи на осонні в комбрейському садку, я завдяки книжці марив гористим і річнистим краєм, де переді мною бовваніло багато тартаків і де на дні потічків з бистрою водою гнили корчі в заростях різохи. Неподалік пнулися невисокими мурами гірлянди фіолетових і ясно-жовтих квітів. А що я ввесь час мріяв про жінку, яка покохала б мене, то в ті два літа ця мрія була овіяна прохолодою гірських річок, і хоч хай би хто була та жінка, чий образ я викликав в уяві, обабіч неї неодмінно, мов барвисті плями, виростали гірлянди темно-бузкових і ясно-жовтих квітів.

Ставалося це не лише тому, що образ, про який маримо, завжди лишається відзначеним, оздоблюється і збагачується відблиском химерних барв, які оточують його в нашій уяві. Краєвиди, про які я читав, були для мене не просто краєвидами, хай навіть мальовничішими за комбрейські, але, власне, до них подібними. Завдяки зробленому автором доборові, завдяки довірі, з якою моя думка поривалась уявляти все це і ніби вбачала в тому одкровення (таке враження навряд чи могло скластись у Комбре, надто ж у нашому садку, цьому непоказному витворі безкрилої фантазії садівника, якого так зневажала бабуся), — ці краєвиди здавалися мені істотною частиною самої Природи, гідною докладного вивчення.

Якби рідні дозволяли мені відвідувати описані в книгах краї, я був переконаний, що домігся б великих успіхів в осягненні істини. Справді, хоча нам завжди здається, ніби нас оточує наша душа, вона не уявляється нам у вигляді незрушної в'язниці, а проте ми пориваємось вирватися з неї у зовнішній світ. Це прагнення не позбавлене нехоті, бо ми чуємо круг себе все ті самі звуки, але то не луна, що докочується ззовні, а відголосок внутрішнього бриніння. Пробуємо знайти на речах, які стали для нас дорогими, відсвіт нашої душі; нас охоплює розчарування, коли бачимо, що насправді вони позбавлені тих чарів, у які їх убрало в нашій голові сусідство з деякими думками. Іноді ми вкладаємо в наші прагнення всю палкість, усю добрячість, аби вплинути на тих, хто, як добре відчуваємо, лишається поза нами, за межами нашого досягу. Ось чому, якщо я завше уявляв собі довкруж коханої жінки місце, найбажаніше для мене, якщо мені хотілося, щоб саме вона привернула мене туди, відкрила доступ у невідомий світ, — то це пояснювалося зовсім не простою асоціацією уявлень. Ні, мої мрії про мандри та мрії про кохання були тільки двома моментами, які я сьогодні штучно поділяю, — це десь так, якби я розтинав на різних висотах веселчастий, на око нерухомий водяний струмінь. Ті мрії були двома цівками в єдиному і непереливчастому сплескові всіх моїх життєвих сил.

Нарешті просуваючись далі від середових до поверхневих шарів свідомости, а ці шари вживалися й переплітались між собою, перш ніж досягти їхнього реального овиду, я зазнавав утіхи іншого штибу: втіху зручно вмоститися, пити медвяне повітря, усвідомлювати, що жоден випадковий гість не порушить читання, а коли на дзвіниці храму Святого Іларія били дзиґарі — втіхи спостерігати, як спадає, краплина по краплині, вже збігла частина пообіддя, аж поки до мене долинав останній удар, який спонукував згадати всю кількість ударів. Після цього западала довга тиша, започатковуючи, здавалось, у блакитних високостях найдовшу частину дня, відпущену мені для читання, — час аж до смачного обіду, який варила зараз Франсуаза і який підживить мене після виснажливого стеження за пригодами героя книжки. Й за кожним новим боєм дзиґарів мені здавалося, що після попереднього бою минула не година, а всього кілька секунд. Новий удар укарбовувався в небеса мовби відразу за останнім ударом минулої години, і я не міг повірити, ніби між двома золотими знаками циферблата вмістилося шістдесят хвилин. Вряди-годи дзиґар пробивав ніби на один удар більше; виходить, попереднє бамкання я проґавив, щось суще для мене не існувало; цікавість до книги, магічна, мов глибокий сон, збивала з плигу мій обмарений слух і стирала звук золотого дзвону з блакитної поверхні тиші. Чудове недільне пообіддя, проведене під каштаном у комбрейському садку, ретельно очищене мною від усіх дрібних буденних подій, які я заступав сповненим пригод і примхливих поривань життям на лоні природи, зрошеної швидкоплинними річками! Ви все ще викликаєте в моїй пам'яті те життя, коли я про вас думаю, і ви справді містите його в собі, бо мало-помалу обцаркували його й замикали — доки я чимраз глибше поринав у книжку і, в міру того як спадала спека, — занурювався в розмірений, покволомінливий, ажурний у листі кришталь ваших безгомінних, дзвінких, духмяних, прозірчастих годин.

Іноді в полудень мене відривала од книги донька садівника, яка бігла, мов оглашенна, перекидаючи дорогою кадуби з помаранчевими деревцями, калічачи собі пальці, вибиваючи зуби, й репетувала: «Ідуть!.. Ідуть!», аби ми з Франсуазою не проґавили видовиська. Це бувало в ті дні, коли комбрейська залога вирушала на маневри, прямуючи звичайно вулицею Святої Ільдеґарди. Наші служники, вмостившись рядком на стільцях під штахетами, спостерігали, як городяни роблять недільну прогулянку, та й себе їм показували, а в цей час донька садівника в прогалину між двома віддаленими будинками на Вокзальній помічала сяяння шоломів. Служники кидалися зі своїми стільцями назад у садок, бо кірасири дефілювали вулицею Святої Ільдеґарди, заповнюючи її на всю широчінь,