Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

носять темно-сині. Пошитий у кравця костюм аукціоніста сидів бездоганно і також був темного кольору, тільки сірого, із охайно розстебнутими нижніми ґудзиками на обох рукавах, наче його власник зійшов зі сторінок якогось журналу високої чоловічої моди. Сорочка з віндзорським комірцем, шовкова краватка та хусточка, що скромно визирала з нагрудної кишені, робили бездоганним вигляд аукціоніста, котрий підвівся з одного із крісел, що стояли у вестибюлі, й зробив кілька кроків назустріч Хулії.

— Святий Боже, — мовив він, потискаючи її руку й випромінюючи сліпучо-білу посмішку, що приємно контрастувала з його засмаглою шкірою. — Ви така чарівна.

Цей вступ означив першу частину їхньої зустрічі. Він відверто вихваляв чорну оксамитову сукню Хулії, яка щільно облягала її стан; потім вони вмостилися за зарезервованим столиком біля широкого вікна, за яким можна було спостерігати вечірню панораму королівського палацу. Починаючи з цієї миті, Монтегріфо обдарував Хулію безліччю хоч і не зухвалих, але проймаючих поглядів та спокусливих посмішок. Після аперитиву, поки офіціант розставляв закуски, директор «Клеймора» перейшов до коротких запитань, що вимагали розважливих відповідей, які він вислуховував, спершись підборіддям на сплетені пальці рук та з напіврозкритим ротом, підкреслюючи таким чином свій інтерес, що не могло не тішити співрозмовницю, і водночас скориставшись нагодою продемонструвати білість своїх зубів, у яких відбивалося полум’я свічок.

Єдиним натяком на ван Гюйса до того, як їм подали десерт, можна було вважати те, що Монтегріфо, ретельно добираючи вино до риби, замовив біле бургундське. «На честь мистецтва», — дещо по-змовницьки проказав він, не забувши при цьому виголосити короткий спіч про французькі вина.

— Це питання, — пояснював він, поки офіціанти продовжували обставляти стіл, — з віком переживає цікаву еволюцію… Спочатку ти палкий прихильник бургундського — червоного чи білого: воно — твій кращий друг, поки тобі не виповнилося тридцяти п’яти років… Однак потім, не зраджуючи бургундське, треба переходити на бордоське вино для дорослих, серйозне та злагідне. Лише після сорока років людина готова заплатити цілий статок за ящик «Петрю» чи «Шато д’Ікем».

Монтегріфо покуштував вино й схвально звів брови, і Хулія належно оцінила цей спектакль, готова якнайприродніше підтримати його гру. Вона навіть дістала задоволення від вечері та банальної розмови і подумки вирішила, що за інших обставин аукціоніст з його поважною манерою говорити, засмаглими руками та тонким ароматом парфумів, добре вичиненої шкіри й дорогого тютюну міг би бути приємним супутником. Навіть незважаючи на його звичку погладжувати вказівним пальцем праву брову та час від часу потайки дивитися на своє віддзеркалення в шибці.

Вони продовжували розмовляти про все, що завгодно, крім картини, навіть після того, як вона доїла свою порцію лососини по-королівськи, а він за допомогою однієї лише срібної виделки покінчив із морським окунем а-ля Сабатіні.

— Справжній кабальєро ніколи не користується ножем для риби, — пояснив Монтегріфо й посміхнувся, позбавивши свій коментар пафосу.

— А як ви відділяєте кістки? — поцікавилася Хулія.

Аукціоніст незворушно витримав її погляд.

— Я ніколи не ходжу до ресторанів, де рибу подають з кістками.

Коли їм принесли десерт і перед Монтегріфо вже стояла філіжанка міцної чорної кави — той замовив собі таку саму, що й Хулія, — він дістав срібний портсигар та обережно витягнув з нього англійську сигарету. Тоді кинув на Хулію погляд, який мав виражати найщирішу прихильність до дівчини, й нахилився до неї.

— Я хочу, щоб ви працювали на мене, — мовив він стиха, мовби побоюючись, що хтось у королівському палаці може його почути.

Хулія взяла сигарету без фільтра й зазирнула в карі очі аукціоніста, котрий поквапився піднести їй вогонь.

— Чому? — коротко спитала вона: в її голосі вчувалася та сама байдужість, наче йшлося про когось іншого.

— Є кілька причин, — Монтегріфо поклав золоту запальничку на портсигар і підштовхував її пальцем, аж поки та не зайняла своє місце в самісінькому його центрі. — Головне, я отримав про вас якнайкращі відгуки.

— Приємно це чути.

— Я кажу серйозно. Як ви самі здогадуєтеся, я наводив довідки. Мені відомо про вашу роботу для музею Прадо та приватних галерей… Ви й досі працюєте в музеї?

— Так. Тричі на тиждень. Зараз я займаюся однією придбаною нещодавно роботою Дуччо ді Буонінсеньї.

— Я чув про цю картину. Таку роботу довірять не кожному. Мені відомо, що ви одержуєте важливі замовлення.

— Іноді.

— Навіть ми в «Клейморі» мали честь виставляти на аукціон деякі відреставровані вами твори. Приміром, Мадрасо з колекції Очоа… Ваша праця дозволила нам на третину збільшити первісну ціну. А минулої весни у нас виставлялася ще одна ваша робота, здається, це був «Концерт» Лопеса де Аяли?

— Ні, «Жінка за піаніно» Рохеліо Егускіси.

— Авжеж, ви маєте рацію, перепрошую. Звичайно, «Жінка за піаніно». Вона зберігалася у вологому приміщенні, і ви чудово виконали свою роботу. — Аукціоніст посміхнувся, бо їхні руки ледь не торкнулися одна одної, коли кожен із них потягнувся до попільнички, щоб струсити попіл. — І вас це задовольняє? Я маю на увазі таку нестабільну роботу. — Він знову широко посміхнувся, виставивши напоказ сліпучо-білі зуби. — Роботу вільного художника.

— Я не нарікаю, — Хулія, примруживши очі, роздивлялася крізь дим свого співрозмовника. — Друзі дбають про мене, знаходять замовлення. До того ж за своєю натурою я людина незалежна.

Монтегріфо пильно поглядав на неї.

— В усьому?

— В усьому.

— Отже, ви молода і щаслива.

— Можливо. Але й працюю я багато.

— «Клеймор» має чимало справ, які потребують такого фахівця, як ви… Що ви на це скажете?

— Скажу, що не вважаю розмову на цю тему недоречною.

— Чудово. Ми 6 могли обговорити її більш офіційно за кілька днів.

— Як вам завгодно, — Хулія вперлася поглядом у Монтегріфо. Вона вже не могла стримувати далі глузливу посмішку, яка з’явилася на її губах. — Що ж, тепер ви вже можете перейти до ван Гюйса.

— Перепрошую…

Дівчина загасила сигарету в попільничці й, спершись підборіддям на сплетені пальці рук, трохи нахилилася до аукціоніста.

— До ван Гюйса, — майже по складах повторила вона. — Якщо тільки ви не хочете покласти свою руку на мою й заявити, що я найвродливіша з-поміж усіх дівчат, які траплялися вам у житті, або зробити якесь інше чарівне зізнання на кшталт цього.

За якусь частку секунди Монтегріфо знову посміхався, виявивши чудову витримку.

— Я охоче б це зробив, але ніколи не говорю про таке, поки не доп’ю кави. Що аж ніяк не означає, нібито я про це не думаю, — наголосив він. — Це питання тактики.

— У такому разі поговоримо про ван Гюйса.

— Поговоримо. — Аукціоніст пильно подивився на неї, і Хулія завважила, що — попри посмішку на губах — його карі очі