Мішель Уельбек - Платформа

— непоказна група. Поль Дюбруль часто повторював, що головний секрет успіху в бізнесі — вчасно опинитися в потрібному місці. «Вчасно» означає не надто рано: дуже рідко справжні винахідники досягали максимального прибутку від своїх винаходів; саме так і вийшло з компанією Apple у її протиборстві з Microsoft. Але й не дуже пізно. Саме в цьому випадку скромність і допомогла нам. Коли ви розвиваєтесь у тіні, поступово і без скандалів, аж раптом ваші конкуренти прокидаються і сподіваються потягатись з вами, то в цьому разі їхні шанси мізерні: ваша територія надійно захищена, а ви маєте вирішальну конкурентну перевагу. Наша популярність не відповідає нашому реальному розмаху та могутності; за великим рахунком, це питання вибору.

Часи змінились, — знову зітхнувши, продовжував він. — Сьогодні всі знають, що ми — перші у світі. Тепер безглуздо та навіть небезпечно робити ставку на надмірну скромність. Така велика група, як «Орор», повинна мати добрий позитивний суспільний імідж. Професія туристичного бізнес-оператора дуже непогана, стала професія, яка гарантує постійний та високий прибуток. Але ж, як би це сказати?.. Це не така… цікава сфера для інших людей. Ми рідко розповідаємо про ділові мандрівки, нам це не цікаво та й непотрібно. Ми маємо дві можливості зміцнити, розвинути та удосконалити наш позитивний імідж, який склався у загальної маси населення: працювати безпосередньо як туроператор або розвивати мережу готелів-клубів для всіх. Діяльність туроператора надто далека від нашої основної сфери діяльності, але існують дуже стабільні компанії, які не проти змінити власника, і ми ледь не пішли цим шляхом. А потім трапилося «Ельдорадо», і ми вирішили придбати його.

— Я просто намагаюсь зрозуміти загальну мету, — уточнив Жан-Ів. — Ви надаєте більшу перевагу реальним результатам чи загальному іміджу?

— Складне питання, — Епістальє вагався, похитуючись на стільці. — Проблема «Орор» полягає в тому, що там дуже різнорідний склад акціонерів. До речі, саме через це в 1994 пішли чутки про нібито публічний продаж групи. Зараз я можу вас запевнити, — сказав він рішуче, — що вони не мали під собою жодного підґрунтя. А нині — тим паче: наш борг нульовий, і, крім того, жодна компанія світу, навіть не зайнята в туристичному бізнесі, не має достатньої моці, щоб перебрати на себе керівництво такою групою, як наша. Але ми дійсно, на відміну від «Нувель Фронтьєр», не маємо згуртованого складу акціонерів. Поль Дюбруль та Жерар Пелісон були в душі меншою мірою капіталістами, ніж підприємцями, дуже визначними підприємцями, одними з найвидатніших підприємців століття. Але вони не намагались власноруч контролювати склад акціонерів підприємства. Можливо, саме через це ми тепер і перебуваємо у досить делікатному становищі. І ви, і я знаємо, що іноді необхідно витрачати гроші на підтримку марки та іміджу. Це зміцнює стратегічну позицію групи, хоча не дає у найближчій перспективі фінансових дивідендів. Нам також добре відомо, що іноді треба підтримувати і збитковий сектор, бо ринок послуг у своїй масі неоднорідний, постійно оновлюється, а криза тим часом може й минути. Новій генерації акціонерів важко погодитися з таким підходом: теорія швидкого повернення вкладених інвестицій згубно діє на уми.

Він підняв руку, побачивши, що Жан-Ів хоче щось заперечити:

— Не думайте, наші акціонери зовсім не дурні. Вони добре розуміють, що такій мережі, як «Ельдорадо» у теперішньому контексті, неможливо досягти фінансової рівноваги за перший же рік, а може, навіть і за два роки. Але вже на третій рік вони дуже ретельно вивчать усі показники і швидко дійдуть певних висновків. Починаючи з цього моменту, навіть якщо ви матимете чудовий проект, який містить неймовірні перспективи, я вже нічого не зможу зробити.

Всі досить довго мовчали. Леген не рухався, ледь схиливши голову. Епістальє у сумніві почухав своє підборіддя. «Розумію», — врешті-решт мовив Жан-Ів. І за мить додав: «Я дам вам відповідь упродовж трьох днів».

3

Протягом наступних двох місяців я часто бачився з Валері. Здається навіть, що за винятком одного уїк-енду, що його вона провела у батьків, я її бачив щодня. Жан-Ів вирішив пристати на пропозицію групи «Орор»; вона також вирішила приєднатися до нього. Пам’ятаю, перше, що вона сказала мені з цього приводу: «За податковою шкалою я переходжу на шістдесят відсотків сплати податків». І справді, її заробітна плата збільшилася з сорока до сімдесяти п’яти тисяч франків на місяць; за вирахуванням податків сума вже не так вражала. На початку березня вона мала почати працювати на новому місці. Вона знала, що нова робота вимагатиме від неї чималих зусиль. А поки що в «Нувель Фронтьєр» все йшло, як і передбачалось: вони вже оголосили про свою відставку і спокійно передавали естафету своїм наступникам. Я радив Валері зробити економічні кроки, вкласти гроші в житлове будівництво чи ще кудись; проте насправді ми серйозно над цим не замислювались. Весна прийшла пізно, але це не мало значення. Пізніше, повертаючись у думках до цього щасливого періоду мого життя — життя з Валері, про який, як не дивно, у мене залишилось не так уже й багато спогадів, я дійшов висновку, що людина не створена для щастя. Для того щоб реально наблизитися до щастя, людина має змінитися, — змінитися саме фізично. З чим можна порівняти Бога? Звісно, з жіночою піхвою; або, можливо, з парою турецьких лазень. З чимось таким, під час чого можна відчути глас душі, бо тіло вже переситилось задоволенням та втіхами і занепокоєння для нього зараз не існує. Тепер я переконаний, що дух ще не народився. Але він повинен народитися, і пологи будуть важкими, хоча ми про них зараз маємо лише загальну й недостатню уяву. Коли я доводив Валері до оргазму, коли відчував, як тремтить її тіло під моїм, у мене іноді складалося враження, мінливе, але непереборне, що я підношусь на цілком новий рівень свідомості, у якому немає місця для зла. У такі хвилини, коли її тіло жадало насолоди, я відчував себе Богом, від волі якого залежать ясна погода та шторми. Це — первісна радість, незаперечна та ідеальна.

Іншу радість давала мені Валері. Надзвичайна лагідність, природна доброта — ось у чому була вона вся. Інколи, коли її робочий день затягувався — а таких днів мало ставати все більше, я відчував, як вона переживає, хвилюється, як це виснажує її нерви. Жодного разу вона не нагрубила мені, не влаштовувала скандалу. Ніколи я не помічав у неї тих нестерпних раптових нервових зривів, які часто-густо роблять бізнес з жінками таким виснажливим і патетичним. «У мене немає амбіцій, Мішелю, — часто повторювала вона. — Мені добре