Сергій Леонідович Лойко - Аеропорт

Мінометний обстріл, хай би чиїм він був, схоже, остаточно закінчився, і тиша перетворилася на музику.

Це Антон із позивним «Скерцо» на другому пості — одразу за першим, найбільш стрьомним посадковим рукавом — грав на своїй японській бамбуковій флейті сякухаті (єдиному музичному інструменту в дзен-буддизмі).

Він завжди, навіть у бій, носив її із собою під розгрузкою в м’якому шкіряному чохлі. Тридцятишестирічний Антон — дуже колоритний і позитивний брокер із Києва, міцно збитий, з японською косичкою на потилиці, багато мандрував, захоплювався східною філософією. Грав не лише храмові пісні, але й сучасну музику.

Зараз, сидячи під підвіконням гігантської діри, яка колись була вікном, прихилившись спиною до холодної стіни, заплющивши очі й невимушено перебираючи пальцями, він награвав Misty Mountains з «Володаря перснів».

Потім перейшов на реквієм Tamuke «Руки, складені в молитві». Уперше він зіграв його на Майдані, того дня, коли одним із перших загинув Сергій Нігоян.

Старанний і допитливий у всьому, чого торкався, він навчився грати на флейті, беручи уроки удвох відомих київських дзен-музикантів — Володимира Лазуткіна та Сергія Максименка.

Коли йшов на війну, мав «дуже близькі стосунки з однією дівчиною». Вони навіть хотіли після війни одружитися. Дівчина була журналісткою, світським хронікером, писала під псевдонімом Скерцо. Це її псевдо він і взяв собі за позивний.

Через місяць розлуки сталося те, що часто трапляється з дівчатами. Вона пішла до іншого.

— Дівчина пішла, а псевдонім лишився, — усміхнувся Антон і несподівано заговорив зовсім про інше. Зовсім іншим тоном, наче звертався не до Олексія, а до великої невидимої аудиторії за його спиною: — Шлях самурая — це смерть. В ситуації «або — або» без вагань обирай смерть. Це нескладно.

Олексій уважно подивився на Скерцо, опустив камеру й присів поряд із ним навпочіпки.

— І це справді нескладно, — вів далі музикант-філософ з автоматом на колінах і флейтою в руці. — Коли ти приймаєш марність буття як даність, а свою смерть — як єдиний неминучий факт своєї біографії, то рішення твої звільняються від страху. Ти вже не реагуєш на загрозу своєму життю, як устриця, і здатний приймати вільні нестандартні рішення. «Хто зберігає спокій серця й розуму у вихорі битви, той уже на крок наблизився до перемоги», — говорить східна мудрість. Але нашій культурі такий підхід невластивий, адже ставлення до смерті напряму пов’язане з релігією. Християнство дивно ставиться до смерті. Інша річ — іслам чи буддизм. Кажуть, що в окопах нема атеїстів. Важко сказати однозначно. Кожен переживає свій окопний досвід по-своєму. Хтось стає збудженим, хтось — на межі паніки, а хтось звертається до Творця чи до Порожнечі. Звісно, хтось уважатиме таке ставлення романтизацією війни. Але для мене це не так. Війна — потворна. Але людина на війні відкривається своїми як найгіршими, так і найкращими гранями. «Те, що в окопах нема атеїстів, — аргумент не проти атеїстів, це аргумент проти окопів». Не пам’ятаю, хто це сказав, — Скерцозавершив свій дивний монолог так само, як і почав. Несподівано. Знову підняв флейту до губ і заграв.

Вражений звуками чарівної флейти й урочистим, як клятва, монологом про смерть, Олексій сидів поряд, не здатний вимовити й слова.

Тиха м’яка музика пливла, стелилася над зліткою, долинаючи з вітерцем крізь дим і туман до окопів на іншому боці. І здавалося, от-от, просто зараз, під звуки флейти, усі ці чоловіки обабіч лінії фронту — втомлені, поранені, грізні й не дуже, красиві й такі собі, розумні й дурні, мертві й живі — скажуть: «Прощавай, зброє!» — встануть і підуть додому. Поки їхні дівчата та жінки не пішли до інших. І все закінчиться. І настане «миру — мир, війні — піпіська», як говорили в дитинстві «хулігани» в його дворі.

Але мир не настав. Олексій раптом остаточно отямився від гуркоту і яскравого спалаху. На нього зі стелі сипалася ще якимось дивом там уціліла штукатурка.

Наче скориставшись музичною паузою, під заколисуючі звуки флейти, сепар спустився по рештках сходів із третього, нічийного, на другий поверх посадкового рукава, поруч із їхнім постом, метрах за п’ятдесят від КСП, і смальнув прямо в двері КСП із «мухи». Оббиті залізом масивні двері в КСП винесло, як у хатці Нуф-Нуфа.

Усередині КСП цієї миті перебувало чоловік десять, включно з командиром і Сєргєїчем. Якби граната вибухнула всередині КСП, усі вони були б поранені або вбиті. А зараз вони виявилися різною мірою контуженими. «Пронесло, що й казати», — сказав хтось.

— І мене теж, — додав Сєргєїч, який теж був скарбницею бородатих, іще радянських, анекдотів.

Командир розвідників із позивним Салам (він був чи то татарин, чи мордвин) у той момент був на посту разом зі Скерцо, біля рукава. Миттю прокинувшись, Салам, уже на ногах, випустив у сепара всю обійму свого «Стечкіна», впритул, метрів із десяти, коли той уже вискочив із рукава на злітку й побіг до відчиненого входу в підвал.

Сепар не смикнувся від пострілів і не впав, а розвернувся і сам дав чергу з автомата по Саламу, теж упритул, і теж навдивовижу промахнувся. Сепар був так-близько, що Салам бачив пару від його подиху. Розвернувшись, сепар пробіг, як нічого не було, ще метрів десять до замінованого входу в підвал і щез там, як привид.

— Сепар, сепар, повернись! — кричав вражений Салам, стоячи на краю злітного поля біля посадкового рукава, з розрядженим пістолетом, не вірячи своїм очам.

Він постояв так іще кілька секунд, повернувся й повільно рушив назад на пост у терміналі.

«Я ж кіборг! — думав Салам. — Як я міг промахнутися? Х…ня, б…дь, якась тут робиться, на х…й!»

Олексій спостерігав за цією сценою з вікна, і все, що відбувалося, нагадувало йому не жорстоку війну, а радше комп’ютерну гру Doom II, у якій ти стикаєшся в подібних декораціях із сотнями монстрів, які прагнуть тебе вбити. Але ти маєш важкий кулемет, нескінченний БК, а найголовніше — кілька життів.

У когось, може, і було кілька життів, тільки не в сепара. Усередині підвалу, недалеко від входу пролунав гучний вибух, схоже, протипіхотної міни. Із зяючого чорнотою відкритого, як печера, підвального входу повалили клуби диму та пилу.

Салам і Скерцо кинулися туди, стали кожен зі свого боку від входу, очікуючи. За хвилину вони почули стогони й глухий кашель.

— Хлопці, мені пи…ць, — дивом виживши після незрозумілого, але потужного вибуху, сепар заговорив із пітьми підвалу рівним, спокійним, ледь розбірливим голосом. — Киньте мені гранату хтось, якщо не шкода.

Салам дістав із кишені «лимонку», збираючись уже висмикувати