Микола Романович Литвин - Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.

цілими бойовими одиницями. Зголошуватися особисто треба в Київі в Михайлівському монастирі.

Виконавчий комітет Головної Ради Українців Галичини, Буковини й Угорщини взиває в першу чергу всіх здатних до бою українців з Правобережного Збруча закликатися і підчинятися всім його розпорядженням. Синів Наддніпрянської України прохаємо о негайну поміч як жертвами крови, так і допомогою матеріяльною для тих, що їдуть на фронт. Потрібні не тільки грошові засоби, але ще в більшій мірі поміч споживчими средствами. Східна Галичина знищена війною гірше других країв.

Сини України! В усіх галицьких селах і чоловіки, і жінки, і діти узброїлись чим могли і йдуть з вірою в кращу будучність стрічати відвічного ворога. Поможіть.

Виконавчий комітет Головної Ради Галицьких, Буковинських і Угорських Українців: Др. Дмитро Левицький, Др. Григорій Давид, інженір Павло Волосенко, Представник Січових Стрільців полковник Євген Коновалець».

Через день, 8 листопада, подібне звернення опублікувала президія Українського Національного Союзу:

«Громадяне! Західна частина нашого рідного краю, серце України – Галичина, в своїх змаганнях за волю переживає критичний момент.

Зруйнована війною, стоптана, окрівавлена, вона напружує останні сили в боротьбі з поляками за створення своєї державної влади, але разом з тим мусить давати лад здеморалізованому австрійському війську, що тікає з України, грабує, палить, руйнує.

Громадяне! Треба допомогти рідній Галичині. Вірні, чесні українські серця мусять озватись… Ідіть в добровольчий корпус оборони Галичини і рятуйте наш П’ємонт від руїни. Хто чим може, хай допомагає грошима, харчовими продуктами, одежою, котрі здавайте до корпусу оборони, організуйте комітети допомоги, докажіть, що ви сини героїчного народу.

За президію Головної Ради Українського Союзу Голова В. Винниченко. За секретаря М. Шаповал»[244].

9 листопада – нове звернення – київського товариства «Батьківщина»:

«Браття і сестри!.. Ви знаєте, що робиться в Галичині. Нема чого чекати: ні помочі, ні поради нам не буде ні від кого. Згадайте, милі браття, як недавно тут, над Дніпром в тяжку годину всі галичани-вояки і просто горожани брати і сестри разом до зброї стали і спасли від смерті не тільки тисячі людей, але й саму державу. Згадайте поміч їх весь час в будові України. Прийшла черга до нас. Ми мусимо віддячити не словом, не хвальбою, а виступом фактичним, зі зброєю в похід. Отож, брати, не гайте часу, записуйтесь найшвидше в охочі полки, а ви землі козачої краса, найкращі сестри, записуйтеся в сестри „Червоного Хреста!“»[245].

Натхненні слова громадськості Великої України додавали наснаги галицьким політикам. 6 листопада делегати Української Національної Ради О. Назарук і В. Шухевич зустрілись із Павлом Скоропадським, який був добре ознайомлений з українським рухом Галичини[246]. Гетьман ретельно вислухав гостей і пообіцяв фінансову підтримку, ескадрилю літаків, кілька вагонів амуніції, а також відпустити із Києва курінь січових стрільців (1300 чол.). Але проти цього категорично виступив Володимир Винниченко, який потай виношував план збройного повстання за участю стрілецтва проти гетьмана. Наразі Рада міністрів України ухвалила вислати до Львова надзвичайну дипломатичну місію на чолі з консулом Олександром Саліковським (1866–1925, помер у Варшаві), виділивши на її утримання до кінця року 25 777 карбованців 98 копійок[247]. А вже недільного ранку 10 листопада Українська Національна Рада одноголосно прийняла по доповіді адвоката Романа Перфецького коротку, але доленосну резолюцію:

«Українська Національна Рада як найвища власть українських земель бувшої Австро-Угорської монархії в домаганню до здійснення національного ідеалу всього українського народу наручає Державному Секретаріатові поробити потрібні заходи для з’єднання всіх українських земель в єдину державу»[248].

Взагалі ж недовгі взаємини між урядом ЗУНР і гетьманом дещо ускладнилися: галичан відлякувала пронімецька орієнтація і федералістська спрямованість політики П. Скоропадського – можливість опинитися під «опікою» «единой и неделимой России»[249]. Тому значно конструктивнішим зав’язався діалог із Директорією УНР, яка у середині листопада позбавила влади молодого гетьмана. 1 грудня у Фастові укладено «передвступний» договір між Радою державних секретарів ЗУНР та Директорією УНР про «маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю»[250].

Станиславів, 3 січня 1919 р. Цього морозного дня о 13.45 сесія Української Національної Ради в кінотеатрі «Австрія» ухвалила постанову про злуку ЗУНР і УНР, що було радо сприйнято широкою українською громадськістю.

Подаємо повний текст цього історичного документу, оскільки довгі десятиріччя він знаходився у спецфондах архівів:

«УХВАЛА

Української Національної Ради з дня 3 січня 1919 р. про злуку Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою.

Українська Національна Рада постановила: Українська Національна Рада, виконуючи право самоозначення Українського народу, проголошує торжественно з’єдиненє з нинішнім днем Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в одну, одноцільну, суверенну Народну Республіку.

Зміряючи до найскоршого переведення сеї злуки, Українська Національна Рада затверджує передвступний договір про злуку, заключений між Західно-Українською Народною Республікою і Українською Народною Республікою дня 1 грудня 1918 р. у Хвастові, та поручає Державному Секретаріятові негайно розпочати переговори з київським правительством для сфіналізовання договору про злуку.

До часу, коли зберуться установчі збори з’єдиненої Республіки, законодатну владу на території бувшої Західно-Української Народної Республіки виконує Українська Національна Рада.

До того ж самого часу цивільну і військову адміністрацію на згаданій території веде Державний Секретаріят, установлений Українською Національною Радою як її виконуючий орган.

За Виділ Української Національної Ради Др. Горбачевський, в. р. Др. Петрушевич, в. р.»[251].

На честь омріяного віками єднання українського народу відбулися багатотисячні святкові маніфестації і з’їзди населення Стрия, Старого Самбору, Золочева, Дрогобича, Рудок, Жовкви, Коломиї, Калуша, Турки та інших міст краю[252]. Всюди – на загорожах, віконному склі, балконах виднілися синьо-жовті знамена, давні тризуби, галицькі леви, наддніпрянські архангели, портрети Грушевського, Петлюри…

Довгоочікуваний документ радо зустріла Галицька армія. Оптимістичні настрої стрілецтва відобразив універсал військового міністра Дмитра Вітовського від 4 січня 1919 р.:

«Жовніри! Після чотирьох з половиною років муки, ридання і жалоби сповнилась народна воля! За сльозами радості сповіщаємо Вам велике слово: вчора упав кордон між українськими землями і від вчора ми всі вже громадяни великої Народної Республіки.

Українська Національна Рада ухвалила у Станиславові однозгідними оплесками злуку земель Західноукраїнської республіки з Наддніпрянською Україною!

За що гинули на кривавих судах батьки, діди і прадіди наші, за що проливали кров століттями покоління за поколінням, заскородили ребра ворогів герої від п’ятьсот літ не діждалися, сходючи на могили без просвітку – те присуджено діждати нам під велику годину народження нового світа!

Ще хвиля кровавого зусилля – і слово станеться ділом! З крові і пожежі та руїни встане Велика Україна, що принесе нам землю і волю.

Жовніри