Донна Тартт - Щиголь

— Це буде краще, ніж мої окуляри для читання, — сказала вона, підносячи лупу до очей. — Проте цей давній напис важко роздивитися. — Вона піднесла лупу ближче до персня, потім відвела її далі. — Блеквелл. Це що-небудь означає для тебе?

— Е…

Насправді це щось означало для мене, крім слова, але думка відлетіла геть і зникла, перш ніж матеріалізувалася цілком.

— Я бачу тут також грецькі літери. Дуже цікаво. — Вона поклала перстень знову мені в долоню. — Давня річ, — сказала вона. — Це видно з патини на камені й з того, як він зносився — ось тут, бачиш? Американці мали звичай купувати такі класичні інталії в Європі ще в часи Генрі Джеймса й вставляти їх у персні. На згадку про свою подорож за океан.

— Якщо я їм не потрібен, то куди мені їхати?

На мить місіс Барбур, здавалося, розгубилась. Майже відразу вона опанувала себе й сказала:

— На твоєму місці я не турбувалася б про це тепер. Для тебе, мабуть, справді краще залишитися в нас ще на короткий час до закінчення навчального року, ти хіба не згоден? І, — вона кивнула, — бережи цей перстень, дивись не загуби. Я бачу, як слабко він тримається на твоєму пальці. Ліпше ти зберігав би його в якомусь надійному місці, а не носив отак.

VI

Але я й далі носив перстень. Власне, я знехтував її пораду зберігати його в надійному місці й носив його в кишені. Коли я брав його в руку, він здавався мені дуже важким; якщо я обхоплював його пальцями, золото нагрівалося від моєї руки, але вставлений у нього камінець залишався холодним. Його вага, його старовинна якість, його суміш урівноваженості й блиску в якийсь дивний спосіб заспокоювали мене. Якщо я зосереджував на ньому досить інтенсивну увагу, він мав дивну силу зупиняти мене в моєму нестабільному стані й відгороджувати від навколишнього світу, проте я не хотів думати, звідки прийшов до мене цей перстень.

Не хотів я також думати про своє майбутнє — бо хоч я не прагнув нового життя в сільському Мериленді, крижаної гостинності моїх діда й бабусі Декерів, я тепер серйозно непокоївся про те, що зі мною станеться. Усіх, здавалося, глибоко шокувала ідея оселити мене в готелі «Голідей Інн», запропонована дідусем Декером та Дороті, так ніби вони запропонували мені пожити в їхньому сараї на задньому подвір’ї, але мені вона здалася не такою й поганою. Мені завжди хотілося пожити в готелі, і хоч «Голідей Інн» не був готелем того типу, який я собі уявляв, безперечно, я пристосувався б у ньому жити: гамбургери, замовлювані в кімнату, платні телеканали, басейн улітку — що в цьому поганого?

Усі (соціальні працівники, психіатр Дейв, місіс Барбур) знову й знову запевняли мене в тому, що я не зможу жити сам-один у готелі на передмісті в Мериленді і що хай там як, а до цього ніколи не дійде, — вони, здавалося, не мали жодного уявлення про те, що їхні нібито заспокійливі слова в сотні разів підсилювали мою нервовість.

— Ти повинен пам’ятати, — казав Дейв, психіатр, якого призначили для мене міські організації, — що про тебе дбатимуть у будь-якому разі. — Це був тридцятирічний чоловік у темному одязі й супермодних окулярах, і завжди здавалося, ніби він щойно прийшов із поетичної вечірки, яка відбувалася в підвалі якоїсь церкви. — Бо існує безліч людей, які піклуються про тебе й хочуть для тебе найкращого.

Я став підозріло ставитися до чужинців, які заводили розмови про те, що буде для мене краще, бо саме про це говорили соціальні працівники перед тим, як перейти до теми родини, яка могла б узяти мене на виховання.

— Але я не думаю, що пропозиція діда й бабусі така вже погана, — сказав я.

— Ти про яку саме пропозицію?

— Про ту, щоб оселити мене в готелі. Готель може бути цілком прийнятним місцем для проживання.

— Ти хочеш сказати, що жити у твоїх діда й бабусі тобі зовсім не хочеться? — запитав Дейв, відразу зрозумівши суть моєї думки.

— Ні!

Я ненавидів цю його манеру висловлювати за мене ті думки, які я хотів би приховати.

— Ну гаразд. Можливо, тоді ми сформулюємо твою думку якось інакше. — Він склав руки й замислився. — Чому ти волієш жити радше в готелі, ніж у діда й бабусі?

— Я так не сказав.

Він схилив голову набік.

— Ні, не сказав, але з того, як ти весь час згадуєш про «Голідей Інн», стверджуєш, що це для тебе прийнятний варіант, можна зрозуміти, чому саме ти віддаєш перевагу.

— Це здається мені набагато кращим, ніж бути відданим комусь на виховання.

— Справді так, — він нахилився ближче до мене, — але, будь ласка, послухай, що я скажу. Тобі лише тринадцять років. І ти щойно втратив людину, яка піклувалася про тебе. Жити просто зараз самому — це не вибір. Я хочу тобі сказати, це погано, що твоїм бабусі та діду доводиться нині долати проблеми зі здоров’ям, але я переконаний, і ти мені повір, ми знайдемо кращий вихід, коли твоя бабуся одужає.

Я не сказав нічого. Звичайно ж, він ніколи не зустрічав ані дідуся Декера, ані Дороті. І хоч я сам дуже часто з ними не зустрічався, головне, що я пам’ятав, була цілковита відсутність кревної спорідненості між нами та непроникна байдужість, із якою вони дивилися на мене, так наче я був випадковим хлопчаком, що заблукав до них із вулиці. Перспективу жити в них я не міг навіть уявити і сушив голову, намагаючись щось пригадати про свій останній візит до їхнього дому, — мої спогади були дуже бідними, бо ж я тоді мав сім або вісім років. На стінах у рамках висіли вишиті висловлювання, а ще мою увагу привернула якась штука на пластмасовій стільниці, в якій Дороті сушила продукти. У якусь мить, коли дідусь Декер загорлав, щоб я прибрав свої липкі брудні руки від його іграшкової залізниці, мій батько вийшов покурити (була зима) і не повернувся в дім. «О Господи», — сказала моя мати, коли ми вже сиділи в автомобілі (це вона наполягла, щоб я познайомився з родиною свого батька), і після цього ми сюди більше ніколи не приїздили.

Через кілька днів після пропозиції оселити мене в «Голідей Інн» на адресу Барбурів надійшла поштівка. (До речі: чи не міг я сподіватися на те, що Боб і Дороті, як вони підписалися, підіймуть телефонну слухавку й