Юрій Павлович Винничук - Аптекар

Зиморович вийняв із шафи грубезну книгу і розкрив її. Кат зазирнув йому через плече й прочитав на титулі «Maleus maleficarum, альбо ж Відьомський молот ченців-домініканців Генрика Інстіторіса та Якова Шпренґера, котру з латини переповів манастиря святого Онуфрія ві Львові чернець Гандрей року Господнього 1578».

— Ні, це не те, — похитав головою Зиморович. — Превелебний Гандрей лишив нам ще один многоцінний труд, оснований на наших місцевих звичаях і законах, а ми ж прецінь патріоти, не?

Зиморович поклав книгу на місце і вийняв другу такого ж формату.

— «Львівський молот на чарівниць, чорнокнижників, планетників, громодарів, звіздарів, обоясників, нетлінних, непростих написав і рисунками оздобив манастиря святого Онуфрія ві Львові чернець Гандрей року Господнього 1589», — прочитав уголос Зиморович. — О, це те, що нам треба. Свій до свого по своє. Та-ак… Ага, ось воно. «Відьми є родимі і вчені. Родимі хвоста мают, котрого не видно, бо втягуют в себе, але, коли ся купают, тогди той хвіст вилізає і ся киває по воді. Родимі не такі страшні, як вчені, бо та не є винна, іж під такою планетою ся вродила, а тоті, іж вчені, то вже самі забагли зробитися чарівницями. Але і ті, і другі чинят зло, і за тоє зло їх треба карати. Кождий християнин мусит дбати о то, аби виявити відьму і звідомити магістрат міста, а хто йме покривати їх, хоч би то его мати була чи сестра, чи жона, той постане перед судом і буде покараний». — Зиморович підняв вказівного пальця догори і покивав ним перед носом ката, натякаючи на особливу вагу цього священного тексту, а відтак читав далі: — «Правдою человіка є його тіло. Правдою тіла є скритий диявол і посмертний тлін. Кгди правдою чоловіка є його тіло і кгди правда в огулі існує, то тортури є найліпшим засобом видобути її на світ Божий». Чуєте? Не дурний то писав. А тепер мусимо довідатися, як тих відьом допитувати, бо так, по правді, я ще не мав з ними до діла. Зількевич на тому більше ся розуміє, але поїхав до Кракова, то мушу я тут ся мордувати. «Найужитечнійша проба о відьомство є купіль. Чарівницю зв’язати в „козла“ — праву руку вивернути за спину і примочувати до зігнутої лівої ноги, а ліву руку — до правої ноги. Тогди, прив’язавши довгого ретязя до неї, пустити на воду, кінець ретязя тримаючи обіруч. Кгди білоголова[9] піде на дно — то є знак, жи є невинна, а кгди буде пливдти по воді — то є знак, жи відьма. Як провина є доведена, відьму, спутану в „козла“, саджают у діжуна. Мусится пам’ятати — є діжа, і є діжун. Діжа має парне число клепок, а діжун — непарне. Посадивши в діжуна відьму, накривают зверху накривкою і пишут крейдою „Ісус, Марія, Йосиф“. А то для того, жиби вона не мала спілки із землею та аби нечистих відстрашити, котрі довкіл неї ся увивают. За тим надходит пора на тортури. Відьму роздягают до голого тіла і, жиби у волоссю не ховала жадного куншту, з поміччю котрого не чула би болю, стрижут її і голят у всіх місцях. Признання треба брати водою, оцтом, вливанням олії в горло, смаруванням сіркою, смолою, гарячою солониною, голодом, великою спрагою, прикладанням на пуп миші, шершнів чи інших комах, котрих накривавсь ізверха слоїком». Ви щось подібне застосовували?

— Ні, обмежувалися купіллю і припіканням. У діжці не тримали й на пуп мишей не клали.

— А я, скажу вам, що увесь сенс саме в розмаїтті. Наші предки виплекали традиції, яких ми не повинні зрікатися. А ви все зводите до такого примітиву, як припікання. Нема розмаху, фантазії, злету думки. Подумайте над тим, що я прочитав. Отже, завтра рано благослови нас, Боже, на діло святе та гоже.

Кат, вийшовши від Зиморовича, забрів до корчми, вмостився за свій стіл і замовив глечик угорського вина. Звинна Магдуля миттю його обслужила, закопиливши при цьому губу так, ніби неабияк гидувала катом, але Каспер на те уваги не звертав, бо вже звик, що мусить жити так, як живе. Ним гидують, але бояться. І якби він ненароком торкнувся рукою тієї дівки, то вона б заверещала, як здуріла, але ніхто б не посмів йому що-небудь дорікнути чи її потішати, всі вдали б, що нічого й не трапилося, і далі цмулили б своє пиво чи вино. Кат відсьорбнув із глиняного кухлика і помітив, що має воно біля вушка маленьку щербинку, авжеж він її пригадує, уже бачив раніше, отже вони тримають для нього окреме начиння, аби, не приведи Господи, якась праведна душа не ґольнула ненароком з тої самої посудини. А як із мисками і ложками? Теж мають карби? Дрібничкові перелякані людиська, чиє лайно він вивозить за межі міста, він їх бачить наскрізь, усі їхні грішки і збочення, усі їхні страхи і переляки, вони тому й соромляться його, ба навіть очі ховають, виносячи у відрах і гладущиках свої відходи, а він стоїть гордий і незворушний, стежачи за їхніми неоковирними рухами, кепкуючи в душі з поквапливості, з якою вони прагнуть покінчити з цією процедурою і зникнути з його очей.

Збоку на стіні висіло старе вищерблене дзеркало, обрамоване різьбленими квітами, які колись були позолочені, а зараз рябіли розмаїтими плямами. В імлистому сивому відображенні серед тріщин і мушиних слідів Каспер побачив не своє обличчя, а всіма забутий цвинтар, йому здалося, що навіть помічає ширяння ворон, сполоханих чиїмись кроками, бачить намокле від дощу листя і чує стогін вітру в розколинах сірого каміння. Відображення вжахнуло його, скидалося на тавро, яке він змушений повсякчас носити, і кожен, за бажання, може прочитати з нього його долю і його біль.

Життя проїжджало повз нього, а він міг лише дивитися, дивитися і згадувати, розуміючи, що тугу свою і заздрість не вдасться ніколи йому заглушити, ані прозрадити комусь, ніхто не повинен здогадуватися, який біль пропікає його душу. Та що їм до його душі? Та й чи має кат душу? Виглядає на те, що має. Але де вона? Де вона схована, що жодним чином не дає про себе знати — ані усміхом, ані словом, ані мруґанням ока. Схована вона на дні серця, так глибоко, що не добути її. Нікому не вдалося побачити ознак існування душі у ката. Ба він і сам відчуває її існування лише на самоті, коли залишається в тиші хати, відгороджений від світу стінами, а