Річард Метісон - Я — легенда
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Он той, коло ліхтарного стовпа», — проказав він.
Вона мугикнула на знак підтвердження. Потім промовила: «Їх тут так мало. Де вони всі поділися?»
«Я повбивав більшість із них, — відповів він, — але на їхнє місце завжди стають нові».
«А як сталося, що лампа світить? — спитала вона. — Мені здавалося, вони знищили електричну систему».
«Я приєднав лампу до свого генератора, — відказав він, — щоб можна було за ними назирати».
«І вони не зачіпають лампочки?»
«Довкола неї я встановив міцний плафон».
«Вони не залазять і не намагаються його зламати?»
«Стовп обвішаний часником».
Вона захитала головою: «Ти все продумав».
Відступивши назад, якусь мить він вивчав її поглядом. «Як вона може так безтурботно їх роздивлятися, — допитувався він, — ставити мені запитання, робити якісь зауваження, якщо лише тиждень тому їхнє поріддя роздерло її чоловіка на шматки? Знову сумніви, — подумав він. — Коли вже цьому настане край?»
Та він знав, що не раніше, ніж він остаточно пересвідчиться в ній.
Потім вона відвернулась од вікна.
«Перепрошую, я на хвилинку відлучуся», — промовила вона.
Він спостерігав, як вона зайшла у ванну, і почув, як клацнув замок на дверях. Закривши вічко, він повернувся до дивана. На його вустах заграла крива усмішка. Він розглядав темну глибину вина в келиху, відчужено посмикуючи бороду.
«Перепрошую, я на хвилинку відлучуся».
Чомусь ці слова видалися йому гротескно-кумедними, відлунням втраченої епохи. Емілі Пост витончено походжає цвинтарем. Етикет юного вампіра[48].
Посмішка зійшла з обличчя.
І що ж тепер? Що зачаїлося в майбутньому? Чи буде вона тут за тиждень? Чи зникне в незгасному вогні?
Коли вона все ж інфікована, він хоч би що мусить спробувати вилікувати її. Але якщо вона не уражена бацилами? До певної міри така можливість видавалася йому навіть більш тривожною. За інакших обставин він міг би просто повернутися до звичного устрою, не порушуючи ані власного розпорядку, ані власних стандартів. Та якщо вона залишиться, якщо в них налагодяться стосунки, можливо, вони утворять подружжя, заведуть дітей…
Це жахало його значно більше.
Раптом він усвідомив, що перетворився на сварливого затятого холостяка. Він не думав більше про свою дружину, дитину, колишнє життя. Йому вистачало сьогодення. Потреба чимось жертвувати і знову брати на себе відповідальність лякала його. Він боявся дати волю серцю, розбити кайдани, якими власноруч скував його, запроторивши почуття у в’язницю. Він боявся знову покохати.
Коли вона вийшла з ванної, він і досі сидів, поглинутий думками. Програвач, про який він геть забув, видавав лише тонке шкряботіння.
Рут поправила грамплатівку та знову її ввімкнула. Залунала третя частина симфонії.
«То що там із Кортманом?» — спитала вона, всідаючись.
Він спрямував на неї порожній погляд: «Кортманом?»
«Ти саме збирався розповісти щось про нього та розп’яття».
«А. Що ж, однієї ночі я затяг його сюди та виставив перед ним розп’яття».
«Що сталося?»
Може, вбити її вже? Може, і не треба нічого з’ясовувати, а просто вбити та спалити її?
Він глитнув. Подібні думки були лише бридкою заповіддю того світу, у якому він тепер жив; світу, де вбивати було простіше, ніж плекати надію.
«Ну, я ще не настільки втрачений, — подумав він. — Я людина, а не згубник».
«Щось не так?» — з острахом спитала вона.
«Що?»
«Ти так подивився на мене…»
«Вибач, — сухо відказав він. — Я… Я просто задумався».
Більше вона не мовила ні слова. Допила своє вино, і він помітив, як тремтить її рука, коли вона робить ковток. Він переборов у собі потяг до самокопання. Йому не хотілося, щоб вона дізналася, що він відчуває.
«Коли я ткнув йому розп’яття, — промовив, — він розреготався мені в обличчя».
Вона кивнула.
«Але, виставивши перед ним Тору, я отримав бажану реакцію».
«Що виставивши?»
«Тору. Скрижаль закону, якщо я не помиляюся».
«І це… дало якусь реакцію?»
«Так. Він був зв’язаний, але коли побачив Тору, то вирвався й напав на мене».
«І що ж сталося?» — здавалось, її острах знову розвіявся.
«Він ударив мене чимось по голові. Не пригадую чим. Я мало не знепритомнів. Але, користуючись Торою, я відтіснив його до дверей і позбувся».
«Ох».
«Як бачиш, розп’яття не наділене силою, котру йому приписують перекази. Я маю припущення, що, оскільки легенда стала відомою саме в Європі, населеній переважно католиками, розп’яття закономірно стало символом захисту проти сил пітьми».
«А ти не міг застосувати проти Кортмана вогнепальну зброю?» — запитала вона.
«Звідки ти знаєш, що я її маю?»
«Я… припускаю це, — сказала вона. — У нас вона була».
«Тоді ти мала б знати, що кулі не шкодять вампірам».
«Ми не… не були впевнені, — промовила вона, похапцем додавши: — Ти знаєш, чому так? Чому кулі не шкодять їм?»
Він захитав головою. «Не знаю», — відказав.
Вони сиділи мовчки, дослухаючись до музики.
Він знав, але, завагавшись, вирішив їй нічого не розповідати.
Шляхом дослідів над мертвими вампірами він виявив, що бацила спричиняла вироблення тілом міцної клейкої речовини, яка затягувала кульові отвори відразу по виникненні. Кулі поглиналися практично негайно, а оскільки система живилася мікробами, шкоди вони завдати не могли. Навпаки, система могла вмістити в собі практично необмежену кількість куль, оскільки тілесний клей перешкоджав проникненню більш ніж на частку дюйма. Стріляти по вампірах — то все одно, що камінцями в смолу жбурляти.
Він сидів і дивився, як вона поправляє складки халата довкола ніг, на якусь мить навіть промайнуло її засмагле стегно. «Аж ніяк не привабливо», — роздратовано подумав він. Типовий дамський жест, міркував він, напускний порух.
З кожною хвилиною він відчував, як усе більше віддаляється від неї. У якомусь розумінні він навіть жалкував, що взагалі зустрів її. Протягом років він досяг свого роду умиротворення. Прийняв самотність, визнавши, що це не так уже й погано. А тепер… цьому наставав кінець.
Щоб якось заповнити порожнечу, він потягся по люльку й тютюн. Набив тютюну до чаші та підпалив його. На секунду задумався, може, варто перепитати, чи вона не проти. Але не став.
Музика скінчилася. Вона підвелась, і він стежив, як вона щось шукає серед записів. Вона виглядала як молоде дівчисько, така худенька. «Хто вона така? — подумав він. — Хто вона насправді?»
«Можна я поставлю оце?» — запитала вона, тримаючи в руках альбом.
Він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я — легенда», після закриття браузера.
