Грегорі Девід Робертс - Шантарам

я не плутався під ногами. Коли ти важиш 90 кілограмів, а тебе раптом без щонайменшого зусилля піднімають в повітря, це трохи бентежить, хоч заразом викликає і захват.

Велет однією рукою схопив мого рюкзака, другою згріб решту пожитків, а Прабакер тим часом зіжмакав у кулаку полу його сорочки і зробив з неї щось на зразок хвоста.

— Хапайся, Ліне,— велів він мені.— Тримайся за цю саму сорочку і нізащо не відпускай її. Дай мені сувору спеціальну обіцянку, що ти не відпустиш сорочку.

Лице його було таке поважне і стурбоване, що мені залишалося тільки кивнути й узятися за сорочку.

— Ні, Ліне! Дай обіцянку словами. Скажи: «Я ніколи не відпущу цю сорочку». Хутчій!

— О Господи! Ну добре. Я не відпущу цю сорочку. Ти задоволений?

— До побачення, Ліне! — закричав раптом Прабакер і пірнув у юрму.

— Тобто як?.. Куди ти, Прабу? Прабу!

— О’кей! Ходімо! — озвався носильник таким голосом, наче він роздобув його у ведмедячому барлозі й довго зберігав у жерлі якоїсь іржавої старовинної гармати.

Тягнучи мене на буксирі, він врізався в натовп, високо підіймаючи коліна і пхаючи ними всіх, що траплялися на його шляху. Люди розбігалися перед ним як ті миші, а як хто не встигав одскочити, коліно відкидало його убік.

Лаючись на всі заставки, носильник прокладав шлях крізь натовп. Навколо стояв неймовірний галас,— я, здавалося, шкірою відчував, як вібрує повітря. Люди волали так, ніби опинилися в центрі якоїсь катастрофи, а над їхніми головами ревли щось незрозуміле гучномовці. Зусібіч лунали свистки, гудки і дзвінки.

Ми зупинилися перед напхом напханим вагоном. Двері були наглухо забиті людськими ногами, торсами і головами. В подиві й чималому збентеженні я приліпився до носильника, що й далі орудував своїми невтомними колінами з таким же успіхом, як і на платформі.

Наша переможна хода припинилася лише в самій середині вагона. Я вирішив, що людська маса виявилася тут дуже щільною навіть для цього джаггернаута[51], і ще міцніше вчепився в його сорочку. Він обернувся, і крізь ревисько юрми я раптом почув чийсь голос, що, немов заклинання, співуче і тоскно повторював: «Сарр. Сарр. Сарр. Сарр».

Нарешті до мене дійшло, що голос належить моєму носієві, а слово, яке він повторює з таким відчаєм,— «сер». Я не відразу зрозумів це, тому що до мене давно вже ніхто так не звертався.

Відпустивши його сорочку, я озирнувся і побачив Прабакера, що розлігся на лаві, прикипівши до неї мов слимак. Він з боєм прорвався у вагон одним з перших, щоб зайняти для нас місце, і тепер боронив його всім своїм тілом. Вчепившись ногами за підлокітник з боку проходу, руками він вчепився за підлокітник з протилежного боку. Люди, що напхалися в купе, чимдуж намагалися відірвати його від сидіння. Вони тягнули і смикали його, сіпали за чуба і лупцювали по обличчю. Прабакер не міг захиститися, та коли побачив мене, на його обличчі засяяла усмішка.

Я розкидав чоловіків. Прабакер спустив ноги на підлогу, і я сів поруч з ним. Відразу ж здійнялася колотнеча за третє місце, що звільнилося. Носій поклав багаж коло наших ніг. Його обличчя, чуприна і сорочка були мокрі від поту. На прощання він з глибокою пошаною кивнув Прабакеру. Не менш глибоким було і презирство, з яким він глянув на мене. Потім він подався до виходу, на всі заставки лаючи кожного, хто траплявся на його шляху.

— Скільки ти заплатив цьому типу?

— Сорок рупій, Ліне.

Сорок рупій. Носильник протягнув крізь натовп весь наш багаж та ще й мене на додачу за два американські долари.

— Сорок рупій?

— Так, Ліне,— зітхнув Прабакер.— Я розумію, це дуже багато. Але такі чудові коліна дорого коштують. Вони дуже знамениті, його коліна. На вокзалі був цілий конкурс за його коліна серед гідів. Але я переконав його допомогти нам, тому що я сказав йому, що ти... не знаю, як це правильно буде по-англійському... ну, що у тебе не зовсім хороша голова.

— Це називається «розумово відсталий». Ти сказав йому, що я розумово відсталий?

— Ні-ні! — відповів Прабакер, обдумавши цей вираз.— Напевно, треба перекласти це як «дурненький».

— Значить, ти сказав йому, що я дурненький, і тоді він погодився перенести наші речі?

— Так,— усміхнувся він.— Але я пояснив йому, що ти не просто дурненький, а дуже-дуже великий дурень.

— Зрозуміло.

— Отже він призначив по двадцять рупій за кожне коліно, і тепер у нас є хороші місця.

— А з тобою все гаразд? — запитав я.

— Так, баба. Декілька синців буде у мене на тілі, але нічого не зламалося.

— Але якого біса ти затіяв усю цю катавасію, скажи на милість? Я дав тобі гроші на квитки. Ми могли б їхати першим або другим класом як цивілізовані люди, а не тулитися тут.

Прабакер подивився на мене з докором, його великі світло-карі очі переповнювало розчарування. Витягнувши з кишені декілька банкнотів, він вручив їх мені.

— Це решта за квитки. Будь-хто може купити квитки в перший клас, Ліне. Якщо ти хочеш купити квитки в перший клас, ти можеш зробити це сам. Для того щоб купити квитки в комфортабельний порожній вагон, тобі не потрібен бомбейський гід. А от щоб дістати хороші місця в звичайному вагоні, потрібний дуже чудовий бомбейський гід на зразок мене, Прабакера Кишана Харре. Це моя робота.

— Ну, зрозуміло...— трохи винувато відгукнувсь я.— Але, будь ласка, не треба більше так страждати заради хороших місць, гаразд?

Він спохмурнів, обдумуючи мої слова, аж лице його осяяла широка усмішка.

— Добре, але якщо не обійдеться без побоїв,— висунув він свою умову трудового договору,— то я кричатиму дуже голосно, і ти зможеш швидко врятувати мене від синців. Домовилися?

— Домовилися,— зітхнув я, і тієї ж миті потяг сіпнувся і почав виповзати з вокзалу.

Варто було йому рушити з місця, як галас припинився і запанувала атмосфера підкресленої люб’язності й вихованості, що зберігалася до самого кінця подорожі.

Чоловік, що сидів навпроти мене, випадково зачепив мене ногою і відразу ж торкнувся мого коліна і приставив кінчики пальців правої руки до своїх грудей — цей індійський жест означає вибачення за ненавмисні дії. З такою ж пошаною, увагою і турботою зверталися одне до одного всі пасажири.

Зараз, після багатьох мандрівок переповненими провінційними поїздами, я розумію, що запекла сутичка за місце у вагоні й чемна