Стівен Кінг - Чорний дім

Піаніст уже звучить зовсім не схоже на Ґлена Ґульда, здається, музика уповільнилася. Джек і сам хоче полегшити свої страждання і ставить диск у щілину під радіо. Він натискає кнопку, тоді ще одну. Божевільно швидкий темп, верескливий крик навіжених, що вибухнув із колонок, піддає несамовитим тортурам. Джека хвилею відкидає назад на спинку сидіння.

— О Боже, Генрі, — каже він і простягає руку, щоб скрутити звук.

— Не чіпай, прошу, — каже Генрі. — Якщо ця гидота не змушує твої вуха проливати кров, то вона не виправдовує себе.

«Вухами», як відомо Джеку, у джазі називають здатність чути — розповсюдження в повітрі того, що відбувається в музиці. Музикант із хорошими вухами запам’ятовує пісні та аранжування, які його просять зіграти, підбирає або навіть знає гармонію мелодії, що лежить в основі теми, уважно стежить за тим, що виконують колеги-музиканти, і приєднується до них. Незалежно від того, чи він розуміється на нотах, записаних на нотному стані, чи ні, музикант із чудовими вухами вивчає мелодію і аранжування відразу, щойно почує, вловлює гармонічні нюанси завдяки бездоганній інтуїції і тут же впізнає ноти й тональності клаксонів таксі, дзенькоту ліфта, нявчання котів. Такі люди живуть у світі, розрізняючи індивідуальні особливості звуків, і Генрі Лайден — один із них. Джек вважає, що Генрі має вуха Олімпійського бога.

Вуха Генрі допомогли йому розкрити один із найбільших секретів Джека — роль його матері, Лілі Кавано-Сойєр, відому як Лілі Кавано, і він єдиний, хто про це дізнався. Невдовзі після того, як Дейл їх познайомив, між Джеком і Генрі Лайденом несподівано для обох зав’язались невимушені дружні стосунки. Вони згладжували самотність один одного, проводили два-три вечори на тиждень, вечеряючи, слухаючи музику і розмовляючи про будь-що, що спадало на думку, а поговорити їм було про що. Джек їхав до ексцентричного дому Генрі або забирав Генрі з роботи й підвозив додому. Після шести-семи місяців їхнього знайомства Джек запропонував, що міг би читати вголос книжки, які подобалися обом. Генрі відповів: «Айві-дайві, друже, яка чудова ідея. Як щодо того, щоб розпочати з неперевершених детективів?» Вони розпочали з Честера Хаймса і Чарльза Віллфорда, тоді змінили тему й перейшли на серію сучасних романів, насолоджувались творами С. Дж. Перелмана і Джеймсона Тербера, сміливо наважились брати штурмом Форд Медокс Форда і Володимира Набокова. (Ще десь відклали Марселя Пруста, оскільки вважали, що Пруст може зачекати; на даний момент вони планують узятися за «Похмурий дім».)

Одного вечора, після того як Джек закінчив вечірнє читання «Хорошого солдата» Форда, Генрі прокашлявся та сказав:

— Джеку, ти казав, що твої батьки працювали в індустрії розваг, у шоу-бізнесі.

— Саме так.

— Я не хочу совати носа не у свої справи, але якщо ти не проти, я б хотів поставити тобі кілька запитань? Просто скажи: так чи ні.

— Я вже хвилююсь, — каже Джек. — Що таке, Генрі?

— Я хотів би уточнити одне питання.

— Гаразд, запитуй.

— Дякую. Твої батьки були з різних боків цієї індустрії?

— Ну.

— Один із них керував, а другий виступав?

— Ну.

— Твоя мама була актрисою?

— Угу.

— Свого роду відома актриса. Вона так і не досягла тієї популярності, на яку заслуговувала, хоча знялась у купі фільмів п’ятдесятих і середини шістдесятих років, а наприкінці своєї кар’єри отримала нагороду «Оскар» за кращу жіночу роль другого плану.

— Генрі, — сказав Джек, — звідки ти…

— Замовкни. Я хочу насолодитися цим моментом. Твоя мати — Лілі Кавано. Це дивовижно. Лілі Кавано завжди була набагато талановитішою, ніж більшість могли припустити. Кожна її роль — ці дівчата, ці хуліганки-офіціантки, ці леді з револьверами в дамських сумочках. Красива, розумна, смілива — не можна пред’явити жодних претензій; вона замикалась і повністю переймалась життям героїні, тож була в сотні разів краща за тих, хто грав поруч із нею.

— Генрі…

— Деякі з тих фільмів мали також чудовий музичний супровід. «Втрачене літо» Джонні Мендела — поза сумнівами.

— Генрі, як ти…

— Ти сказав мені; звідки ще я міг би дізнатися? Це все нотки у твоєму голосі. Ти прослизаєш верхівками своїх «р», а решту приголосних вимовляєш у такому собі темпі, який супроводжує всі твої речення.

— Темп?

— Зуб даю, малий. Прихований ритм — це свого роду особистий барабанщик. Упродовж усього «Хорошого солдата» я намагався пригадати, де я чув таке раніше. Перелопачував і перебирав інформацію. Кілька днів тому допетрав: Лілі Кавано. Ти ж не образився, що я захотів розібратись у тому, що мене зацікавило, правда ж?

— Ображатися? — сказав Джек. — Я надто приголомшений.

— Твій секрет у безпеці. Ти просто не хочеш, щоб коли люди тебе бачили, то тицяли пальцями і казали: «Агов, це ж син Лілі Кавано». Я правильно зрозумів?

Генрі Лайден мав бездоганні вуха, безперечно.

Пікап їде Френч-Лендінґом, через шум у салоні неможливо розмовляти. «Брудна сперма», здається, випалили дірку в марципані «Куди зникло наше кохання» і вчинили щось огидно страшне з чарівними маленькими «Сюпрімс». Генрі, який стверджує, що ненавидить такі речі, опустився в крісло, коліна — на панелі, долоні переплетені під підборіддям, лікті опущені, посміхається від задоволення. Крамниці на Чейз-стрит відчинені, а півтора десятка авто — за рогом паркінгу.

Четверо хлопчиків на велосипедах звертають з тротуару перед торговим центром «Асортимент Шмітта» і виїжджають на проїжджу частину у двадцяти футах від пікапа, що їде. Джек б’є по гальмах; хлопці різко зупиняються, пліч-о-пліч шикуються в лінію, даючи дорогу. Джек прямує далі. Генрі випростовується, загадково перевіряє датчики і падає назад на сидіння. Генрі розуміє, що все гаразд. Хлопці, проте, не знають, що спричинило таке ревіння і чому воно все голоснішало в міру того, як пікап наближався. Вони спантеличено вдивляються в лобове скло Джекового пікапа, як їхні прадіди колись дивилися на сіамських близнюків чи людину-алігатора на задвірках паноптикуму. Всім відомо, що водії пікапів слухають зазвичай лише два види музики: хеві-метал або кантрі, — а це тоді що за виродок?

Джек проїжджає повз хлопців, один — огрядний, з розпашілим обличчям, схожий на хулігана-школяра, показує зведений палець. Двоє інших і досі спантеличено стоять, схожі на своїх прадідів після пекельної ночі далекого 1921-го, і позіхають, мляво роззявляючи роти. Четвертий хлопчик, чиє світло-русяве волосся виглядає з-під кепки з логотипом «Брюерс», зі світлими очима, який узагалі на