Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

котресь із племен, і витратив на перемовини цілий рік. Баухан перевершив його, отримавши дюну, названу на свою честь. Натомість я хотів стерти своє ім’я і місце, звідки прийшов сюди. Тоді, коли розпочалася війна, після десяти років пустельного життя, я міг без жодних проблем перетинати кордони, не належати нікому, жодній нації.

Це був 1933-й або 1934-й, точно не пригадую. Медокс, Каспаріус, Берманн, я, двоє водіїв-суданців і кухар. Тепер ми вже подорожуємо «фордом» класу А, вантажівкою з дерев’яним корпусом, і вперше користуємося великими шинами, наповненими повітрям. Вони краще рухаються серед пісків, але ризик у тому, що ми не знаємо, як вони поводитимуться на кам’яних полях і гострих скелях.

Виїжджаємо з Харґи 22 березня. Ми з Берманном вирахували, що в місці зустрічі трьох річищ, про які писав Уільямсон у 1838 році, розташована Зерзура.

На південний захід від Гільф-ель-Кебіру над долиною височіють три ізольовані гранітні масиви: Джебель-Аркану, Джебель-Увейнат і Джебель-Кіссу. Три масиви, за п’ятнадцять миль один від одного. У кількох ущелинах можна знайти хорошу воду, хоча в колодязях поблизу Джебель-Аркану вона гіркувата, таку можна пити хіба від безвиході. Вільямсон казав, що Зерзура стоїть між трьома річищами, проте ніколи не вказував їхніх координат, тому його слова сприймалися як байка. Хоча навіть один-єдиний оазис із дощовою водою на цих пагорбах, які більше нагадують кратери, допоміг би розгадати загадку, як армія Камбіса перетинала цю пустелю, як загони Сануситів[58] здійснювали набіги за часів Першої світової війни, як височенні чорні вершники долали пустелю, де не було ані води, ані пасовиськ. Цей світ століттями був цивілізований, мав тисячі доріг і шляхів.

В Абу-Баллас ми знайшли глечики, котрі мали форму класичних грецьких амфор. Саме про такі оповідав Геродот.

У фортеці Ель-Джауф я і Берманн поспілкувалися із загадковим змієподібним старцем — у кам’яній залі, котра колись була бібліотекою видатного шейха Cанусі. Старий належав до племені тебу, був провідником караванів і розмовляв арабською з акцентом. Потім Берманн скаже, цитуючи Геродота, що його мовлення нагадувало «верески кажанів». Ми говорили зі старим цілісінький день і ніч, а проте він не розповів нам нічого нового. Кредо Санусі, їхня найперша доктрина — не відкривати таємниці пустелі чужинцям.

Біля Ваді-ель-Мелік ми бачимо невідомих пташок.

П’ятого травня я залажу на стрімчак і дістаюся плато Увейнат із незвичного боку. Бачу, що опинився в широкому ваді, пересохлому річищі, повному акацієвих дерев.

У ті часи картографи називали місця мандрівок іменами коханих, а не власними. Хтось побачив серед пустельного каравану дівчину, котра купалася і притримувала рукою тонкий муслін. Муза одного старого арабського поета, яка мала білі, наче крила голубки, плечі, спонукала подарувати її ім’я оазі. Ллється вода зі шкіряного відра, дівчина загортається в тканину, старий співець відводить погляд і описує Зерзуру.

Так людина в пустелі може випадково перетворитися на назву, наче пірнути у щойно знайдену криницю, і її тіниста прохолода спокушатиме ніколи не покидати цієї схованки. Моїм найбільшим бажанням було залишитися тут, між акацієвих дерев. Я прийшов не до місця, де раніше ніхто не бував, а до місця, де минулі століття бачили нескінченну кількість людей — армію чотирнадцятого століття, каравани племені тебу, набіги Сануситів 1915-го. І між сьогоденням і тими часами тут не було нічого. Не йшли дощі, в’янули акації, пересихали річища… поки раптом вода не повернулася сюди через п’ятдесят чи сто років. Вона зникала і з’являлася час від часу, як легенди і чутки, котрі переказуються й стихають у глибинах історії.

Найбільша дорогоцінність у пустелі — вода, ти несеш її блакить у руках, ніжно, наче ім’я коханої, відкриваєш уста. Суцільна порожнеча. Жінка в Каїрі підіймаєтьcя з ліжка і нахиляється у вікно, щоб дозволити своїй наготі всотати грозу.

Хана нахиляється до нього, відчуває його марення, спостерігає за ним, не говорячи ані слова. Хто вона, ця жінка?

Край землі — це не точка на мапі, в яку впираються колоністи, намагаючись розширити сферу свого впливу. З одного боку служники і раби, періоди могутності й листування з Географічним товариством. З іншого — біла людина робить перший крок, аби перетнути велику ріку, вперше її око бачить гору, котра була тут завжди.

Коли ми молоді — не дивимося в дзеркало. Ця звичка набувається з віком, коли ми вже маємо власне ім’я, власну історію, те, що наше життя значитиме для майбутнього. Починаємо марнославно пишатися своїм іменем, хочемо бути першовідкривачами, мати найсильнішу армію, найспритніших крамарів. Коли Нарцис старіє, він вимагає висікти свій портрет з каменю.

Але нам було цікаво, що може значити наше життя для минулого. Ми плавали у минулому. Були молодими. Знали, що могутність і фінансовий успіх — швидкоплинні речі. Ми спали з Геродотовою книжкою. «Тому що міста, котрі раніше були могутніми, зараз стали незначними, а ті, що вважаються великими у мій час, були слабкими задовго до цього… Талан ніколи не чекає на людину в тому самому місці».

У 1936-му молодик на ім’я Джеффрі Кліфтон зустрів в Оксфорді друга, котрий розповів йому про нашу роботу. Хлопець одразу ж налагодив зі мною контакт, наступного дня одружився, а вже за два тижні разом із дружиною вирушив до Каїра.

Пара увійшла до нашого світу, де нас було четверо — принц Кемаль ель Дін, Белл, Алмаші й Медокс. Назва Гільф-ель-Кебір досі залишалася в нас на устах. Десь там у Гільфі зачаїлася Зерзура, згадки про неї траплялися в арабських хроніках іще в чотирнадцятому столітті. Якщо ти подорожуєш у такому далекому минулому, тобі потрібен літак, а юний Кліфтон був багатієм, умів літати і мав на чому.

Він зустрів нас у Ель-Джауф, трохи північніше від Увейнату. Хлопець сидів у своєму двомісному літаку, а ми йшли з табору назустріч. Кліфтон випростався в кабіні й приклався до фляжки. Поруч сиділа його молода дружина.

— Я нарікаю це місце «Сільський клуб Бір Мессаха», — оголосив він.

Я спостерігав, як привітна невпевненість ковзнула обличчям його дружини, дивився на гриву її волосся, коли вона зняла шкіряний шолом.

Вони були молоді, могли би бути нашими дітьми. Пара зістрибнула з літачка й потисла нам руки.

Це був 1936-й. Історія починається тут.

Вони зістрибнули з крила «Метелика». Кліфтон підійшов до нас, простягнув фляжку, і всі зробили по ковтку теплого алкоголю. Він полюбляв церемонії і називав свій літак «Ведмедик Руперт»[59]. Не думаю, що він любив пустелю, але хлопець був вражений нашою міцною групою й