Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

Подивись на мапу Лівійської пустелі, і ти побачиш наші імена. Кемаль ель Дін у 1925-му практично власними силами організував першу експедицію. Баґнольд — у 1930—1932-му. Алмаші-Медокс — у 1931—1937-му. Трохи північніше від Тропіка Рака.

Ми були маленькою групкою людей різних національностей, загублених між війнами. Ми укладали карти і знову відкривали давно забуті місця. Ми збиралися в містечку Дахла чи в оазисі Куфра, так наче вони були барами чи кафе. Баґнольд називав нас оазисним товариством. Ми знали про особисті справи, про слабкості та вміння одне одного. Ми пробачали Баґнольду все за те, як він писав про дюни. «Рівчаки поморщеного піску нагадують собаче піднебіння». Це був справжній Баґнольд, чоловік, допитлива рука котрого лягла у собачу пащу.

1930-й. Наша перша подорож, рухаємося пустелею на південь від оази Ель-Джагбуб, де ще жили племена завій і маджабра. Семиденна подорож до поселення Ель-Тадж. Медокс, Берманн і ще четверо. Кілька верблюдів, кінь і собака. Коли ми вирушали, бедуїни проводжали нас старим жартом: «Починати свій шлях за піщаної бурі — гарна прикмета».

Першої ночі ми розклали табір на двадцять миль південніше. Вранці прокинулися й вийшли з наметів о п’ятій. Було надто холодно, й хотілося спати. Ми сіли навколо багаття, панувала глуха темрява. У небі миготіли останні зірки. Сонце не сходило ще дві години. Ми передавали одне одному склянку гарячого чаю. Нагодовані півсонні верблюди мляво жували інжир разом з кісточками. Ми поснідали і випили ще три склянки чаю.

За кілька годин невідомо звідки налетіла піщана буря і захопила нас у полон. Свіжий вітерець перетворився на буревій. Випадково ми подивилися під ноги і побачили, як змінилася поверхня пустелі. Передай мені книжку… оту. Гасанеїн-бей чудово описав це явище:

Здається, що під землею проклали парові труби з тисячами отворів, крізь які сочаться тоненькі цівки пари. Пісок підіймається догори невеличкими струменями й вихорами. Сантиметр за сантиметром шириться хвилювання, і вітер підсилює його. Здається, наче вся поверхня пустелі слухняно підіймається на противагу дії знизу якоїсь надзвичайної сили. Чималі камінці луплять по шкірі, по колінах, по стегнах. Ці зерна піску лізуть угору твоїм тілом, поки не досягнуть обличчя, а потім полетять вище голови. Небо зникає, майже нічого не видно, цілий Всесвіт засипало піском.

Ми мусили рухатися. Якщо зупинитися, пісок огорне тебе, як усе нерухоме, і ти залишишся під ним назавжди. Піщана буря може тривати п’ять годин. Навіть коли у наступні роки ми приїжджали фургонами, нам доводилося рухатися, хоча ми нічого не бачили. Найстрашніше вночі. Якось на північ від Куфри піщаний шторм захопив нас у темряві. О третій годині ночі. Пориви вирвали намети з кріплень, і ми покотилися разом із ними. Ми топилися в піску, наче пошкоджений корабель, котрий зникає у воді, ставали важчими, задихалися, аж поки нас не звільнив погонич верблюдів.

За дев’ять днів ми пережили три піщані бурі. Заблукали й минули невеличке поселення, де мали надію поповнити запаси харчів. Кінь зник. Троє верблюдів померло. Останні два дні ми не мали жодної їжі, лише чай. Єдиними ниточками, котрі прив’язували нас до решти світу, були дзенькіт бляшанки з чорним, як вугілля, чаєм, довга ложечка і склянка, котру ми передавали одне одному в ранковій темряві. Після третьої ночі в пустелі ми припинили розмови. Тепер значення мали лише багаття і дещиця коричневої рідини.

Нам просто пощастило, що ми таки дісталися пустельного міста Ель-Тадж. Я пройшов уздовж базару, де торгували годинниками, вулицею з барометрами, минув прилавки із гвинтівками, намети, де продавали італійський томатний соус та інші консерви з Бенгазі, єгипетський ситець, прикраси з павичевого пір’я. Тут сиділи вуличні стоматологи та букіністи. Ми досі були безмовні, кожен іще мандрував своїми власними стежками. Приймали цей новий світ повільно, наче потопельники, котрих повернули до життя. На центральній площі Ель- Таджа ми сіли й пообідали ягням, рисом, печивом бадаві й випили молока з мигдалевою м’якоттю. І усе це після довгого очікування ритуальної склянки чаю з бурштином і м’ятою.

Іноді у 1931-му я приєднувався до караванів бедуїнів, і якось мені сказали, що в пустелі є ще один дослідник. Як виявилося, ним був Фенелон-Барнес. Я пішов до його намету. Чоловіка не було всередині — він вирушив з короткою, на один день, експедицією, щоб укласти каталог скам’янілих дерев.

Я огледів намет — в’язки мап, фотографії родини, котрі він усюди брав із собою, і таке інше. Вже виходячи, я помітив дзеркало, високо прикріплене до шкіряної стіни, і, глипнувши в нього, побачив, що на ліжку хтось є. Віддзеркалений силует був невеликим, можливо, під ковдрою була собака. Я відігнув джеллабу й побачив маленьку зв’язану арабську дівчину, котра там спала.

У 1932-му Баґнольд припинив брати участь в експедиціях, а Медокса та інших порозкидало по цілій пустелі. Шукали загублену армію Камбіса[57]. Шукали Зерзуру. 1932-й, 1933-й і 1934-й роки. Ми не бачилися місяцями. Лише ми й бедуїни перетинали Сорокаденну дорогу. Нам зустрічалися цілі потоки пустельних племен, там жили найкращі люди, яких мені довелося бачити за життя. Ми були німцями, англійцями, угорцями, африканцями, й усі здавалися нікчемними порівняно з ними. Зрештою ми втратили національність. Я зненавидів саме слово «національність». Приналежність до якоїсь із них деформує людину. Медокс загинув саме через це.

Ніхто не може претендувати на пустелю чи володіти нею — це лише шматок тканини, котра майорить на вітрі й ніколи не впаде на каміння, вона мала сотні різних імен іще до того, як з’явилося Кентербері, задовго до того, як битви й угоди перекроїли Європу та Схід. Її каравани — мішанина мандрівних бенкетів і культур — не залишали по собі нічого, ані вуглинки у вогнищі. Усі ми, навіть ті, хто покинув у Європі домівки й дітей, жадали зняти одяг своїх країн. Це було місце віри. Ми розчинилися в панорамі. Вогонь і пісок. Ми покинули гавань оази. Місця, до яких підходила й доторкалася вода… Айн, Бір, Віда, Фоґґара, Хоттара, Шадуф. Я надавав перевагу цим чарівним іменам, а не своєму власному. Зітри імена! Зітри національності! Я навчився цього в пустелі.

І все ж дехто бажав залишити тут свої відбитки. У пересохлих річищах, на курганах, укритих галькою. Нікчемна марнота на цих широких землях на північний захід від Судану, південніше від Киренаїки. Фенелон-Барнес прагнув, аби скам’янілостям, які він знайшов, дали його ім’я. Він навіть хотів, щоб його іменем нарекли