Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

Цілу ніч вони стогнали і кричали, щоб не дати одне одному збожеволіти. Одяг вимок до нитки в крижаній воді, міст повільно розгортався над головами. А за два дні — нова річка. Жодна водойма, до якої вони підходили, не мала мостів, так ніби всі імена стерлися, зірки зникли з небес, а двері — з будинків. Саперські підрозділи заходили у воду, обв’язані мотузками, з дротами, перекинутими через плече, закручували гвинти, змащені маслом, аби метал не рипів, а потім нагорі марширувала армія. Перетинала збірний міст, а сапери стояли під ним у холодній воді.

Не раз мінометні обстріли заскочували хлопців посеред ріки, висвічували намулені береги, розривали на шматки сталь і залізо, а друзки кидали на каміння. І не було жодного захисту, лише тонка, немов шовк, ріка і метал, що вгризався в неї.

Кіп повернувся звідти. Він знав, як швидко заснути, на відміну від дівчини, котра мала власні ріки й губилася в них.

Так, Караваджо міг би пояснити їй, як захлинутися любов’ю. Навіть дуже обережною любов’ю.

— Я хочу відвезти тебе до Скутаматти, Кіпе, — сказала Хана, — хочу показати тобі озеро Cмок. Жінка, котру любив мій батько, живе на тих озерах і керує каное краще, ніж машиною. Я сумую за тим, як грім вибивав нам запобіжники. Хочу, щоб ти зустрівся з Кларою, володаркою каное, останньою з нашої сім’ї. Більше нікого не залишилося. Мій батько проміняв її на війну.

Вона йде до ліхтаря на його наметі без жодного непевного кроку, жодних сумнівів на її шляху. Дерева сіють місячне сяйво крізь листя, і Хана наче опиняється у відблисках дискотечної кулі. Вона заходить до намету, притуляється вухом до Кіпових грудей і слухає биття його серця так, як він прислухається до цокання таймеру міни. Друга година ночі. Крім Хани, усі сплять.

Південний Каїр, 1930—1938

Сотні років після Геродота західний світ майже не цікавився пустелею. З 425 року від Різдва Христового до початку двадцятого століття європейці відводили погляд від пісків. Тиша. Дев’ятнадцяте століття стало ерою шукачів річок. А на початку 1920-х з’явилася заманлива додаткова інформація про цей клаптик землі. Пустельною історією займалися здебільшого експедиції, фінансовані приватними особами, а результати висвітлювалися потім на засіданнях Географічного товариства в Лондоні, в районі Кенсінґтон-Ґор. Про них звітували виснажені чоловіки з обпеченою сонцем шкірою, котрі, наче моряки з творів Конрада[54], не надто обізнані з етикетом міського таксі чи коротенькими жартами водіїв автобусів.

Прямуючи електричками з передмість до Найтсбріджа на зустріч Товариства, вони часто губилися, плутали квитки, залишалися відданими тільки старим мапам, міцно стискали наплічники з нотатками — написаними так повільно і болісно, — які вже давно зрослися з тілами. Ці чоловіки усіх національностей подорожують ранніми надвечірніми годинами, десь біля шостої, в останніх променях світла, котре так пасує до їхньої самотності. Це час анонімів, більшість людей о такій годині простує додому. Дослідники незвіданих місць приїжджають до Кенсінґтон-Ґор занадто рано, вечеряють у «Лайонз Корнер Гаус» і поспішають до будівлі Географічного товариства, де сідають у горішній залі біля велетенського каное маорі й знову переглядають свої нотатки. О восьмій починається обговорення.

Раз на два тижні — лекції. Хтось представляє публіці лектора, а хтось дякує йому за це. Останній оратор зазвичай робить зауваження або оцінює важливість виступу, його критика завжди доцільна, без нахабних висновків. Усі погоджуються, що основні доповіді не перекручують фактів, і навіть власний надзвичайний захват кожен висловлює дуже спокійно.

Свою подорож Лівійською пустелею від Сокума біля Середземного моря до Ель-Обейда, що в Судані, я здійснив одним з небагатьох шляхів на землі, котрі приготували мандрівникам цілу низку «цікавих географічних проблем»…

Роки приготувань, досліджень, пошуку коштів ніколи не згадуються у цій обшитій дубом кімнаті. Минулого тижня лектор зазначив, що тридцятеро людей зникло серед антарктичної криги. Коли хтось гинув серед піщаних бурь чи від надмірної спеки, про це згадувалося без помпи чи панегіриків. Усі людські втрати й фінансові труднощі залишалися за межами дискусії щодо земної поверхні та її «цікавих географічних проблем».

Чи можна використовувати у цьому районі інші западини, крім долини Ваді Ель-Райян, яка вже неодноразово обговорювалася, для іригації чи дренажу дельти Ніла? Чи правда, що артезіанські свердловини в оазах поступово зникають? Де варто шукати містичну Зерзуру? Чи існують інші недосліджені «загублені» оази? Де черепахові болота, про які писав Птолемей[55]?

Джон Белл, директор Інституту пустельних досліджень у Єгипті, ставив ці питання у 1927-му. До 1930-х років статті стали ще стриманішими. «Мушу додати кілька слів стосовно питань, які виникли під час захопливої дискусії “Доісторична географія оазису Харґа”». У середині 1930-х загублену оазу Зерзура віднайшли Ласло Алмаші та його компаньйони.

У 1939-му завершилося видатне десятиліття експедицій до Лівійської пустелі й велетенський мовчазний шматок землі перетворився на театр військових дій.

Обпечений пацієнт лежить у розмальованій кімнаті, проте бачить події, котрі розгорталися далеко звідси. Наче мертвий лицар у Равені, чиє мармурове тіло здається живим, майже рідким, а голова спочиває на кам’яній подушці, пілот вдивляється в далекі краєвиди, туди, де в Африці падає довгоочікуваний дощ, де минає їхнє життя в Каїрі, де вони працюють і рахують дні.

Хана сидить біля його ліжка і подорожує разом з ним у цих поїздках, як відданий зброєносець.

У 1930-му ми почали укладати мапу найбільшої частини плато Гільф-ель-Кебір, шукаючи загублений оазис із назвою Зерзура. Місто Акацій.

Ми були пустельними європейцями. Джон Белл, який уперше побачив Гільф іще у 1917-му. Кемаль Ель Дін. Баґнольд, який відкрив південний шлях у Єгипетському піщаному морі. Медокс — справжній Уолпол[56] пустельних досліджень. Його ясновельможність Васфі Бей. Каспаріус, наш фотограф. Доктор Кадар, геолог, і Берманн. І Гільф-ель-Кебір — гігантське плато, розтягнуте Лівійською пустелею, розміром як Швейцарія, — полюбляв казати Медокс — наше спільне серце, воно повільно спускалося до півночі й різко обривалося зі східного і західного краю. Це плато стримить над пустелею за сотні миль на захід від Нілу.

Вважається, що древні єгиптяни не знали води на захід від міст-оазисів. Для них світ закінчувався там. Усе, що було зовні, залишалося зневодненим. Але простора пустеля завжди огортає тебе забутою історією. Племена тебу і сенусі мандрували цими місцями, вони мали криниці, місцезнаходження яких зберігалося в таємниці. Арабський письменник тринадцятого століття пише про Зерзуру, називаючи її Оазою маленьких пташок і Містом Акацій. У «Книзі прихованих