Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

тенісних черевиків. Вона дізналася від хлопця, що світ, котрий палає навколо них, дотримується кількох вирішальних правил. Ти замінюєш вибухівку парою, ти осушуєш її, ти… — усе це, знає вона, крутиться в саперовій голові, коли Хана засинає коло нього, невинна, наче сестра.

Намет і темний ліс оточують їх.

Вони лише на крок перетнули межу затишку, який медсестра створювала для інших у тимчасових шпиталях Ортони й Монтеркі. Своїм тілом дарувала останню краплю тепла, своїм шепотом — спокій, своєю голкою — сни. Але саперове тіло не дозволяє жодній речі, котра не належить його світові, торкнутися себе. Закоханий хлопчик, який не їстиме городину, зібрану Ханою, котрий не потребує чи не хоче наркотику зі встромленої нею голки, бо він не Караваджо, йому не треба тих чудодійних зіль, якими бедуїни лікували англійця, допомагали йому зібратися на силі. Лише для комфортного сну.

Він викладає довкола себе орнаменти. Листя, яке вона йому дала, недогарки свічок, а в наметі — детекторний приймач і наплічник, повний усілякого знаряддя для особистої дисципліни. Він покинув поле битви зі спокоєм, котрий, навіть якщо й був надуманим, символізував для хлопця порядок. Кіп досі ставиться до себе вимогливо, стежить у приціл гвинтівки за польотом яструба над долиною, розбирає тренувальну міну й не відводить від неї погляду, навіть коли дістає термос, відкручує кришку й п’є, жодного разу не глянувши на металеве горнятко.

«Усі ми для нього залишаємося на задвірках, — думає Хана, — його очі вдивляються лише туди, де чатує небезпека, його вуха вслухаються у те, що відбувається в Берліні чи Гельсінкі й передається короткими хвилями». Навіть коли він ніжно кохає дівчину і ліва її рука тримається за його зап’ястя трохи вище від браслета, кари, де так пружно напинаються м’язи його передпліччя, Хана відчуває, що залишається невидимою для його загубленого погляду, аж поки з Кіпового горла не вирветься стогін, а голова не впаде на її шию. Усе інше, крім небезпеки, перебуває на задвірках. Хана навчила хлопця не мовчати, пристрасно прагнучи відчути в такі моменти, що Кіп розслабився, забув нарешті про війну. І лише звук, цей сигнал насолоди, допомагає їй зрозуміти хлопця, так ніби він нарешті зважився повідомити про свою присутність у темряві.

Нам невідомо, як сильно вони кохають одне одного. Чи наскільки це мусить бути секретом. Що ближчими вони стають уночі, то більша відстань розділяє їхні тіла вдень. Хані подобається, що хлопець залишає їй простір, який, на її думку, є їхнім невіднятним правом. Це дає кожному з них особисту енергію, прихованого змісту набуває навіть повітря між ними, коли він минає її вікно без жодного слова на своєму шляху довжиною в півмилі до селища, де має зустрітися з іншими саперами. Коли передає таріль чи їжу їй до рук. Коли вона кладе листочок на його коричневе зап’ястя. Коли вони працюють по обидва боки від Караваджо, зводячи зруйновану стіну. Сапер співає своїх американських пісеньок, котрі подобаються Девідові попри вдавану огиду.

— Пенсильванія шість-п’ять-нуль-нуль-нуль[53], — задихається молодий солдат.

Хана вивчила усі відтінки його смаглявості. Контраст хлопцевої руки на її шиї. Колір його долонь, його щоки, його шкіри під тюрбаном. Смагляві пальці, котрі роз’єднують червоний і чорний дроти чи беруть хліб із відлитої з гарматної бронзи тарілки, з якої він досі їсть. Потім Кіп встає. Його незалежність здається іншим дещо грубою, але для хлопця це найвищий ступінь ввічливості.

Більше за все вона любить, як волого блищить шкіра на Кіповій шиї, коли він вмивається. І спітнілі груди, котрих Хана може торкатися, поки він нахиляється над нею, і смагляві міцні руки в темряві намету або в її кімнаті, де світло з долинного містечка нарешті звільнилося з пут комендантської години, оповило їх, наче сутінки, й осяяло колір хлопцевого тіла.

Пізніше Хана зрозуміє, що Кіп ніколи не дозволяв собі залежати від неї і навпаки. Вона наштовхнулася на це слово в романі, запам’ятала й записала до свого словника. «Залежати — бути комусь зобов’язаним». А він, як вона добре знала, ніколи не дозволяв собі такого. Якщо дівчина перетнула двісті метрів темного саду, щоб наблизитися до нього, це був її власний вибір, вона могла побачити, що хлопець спить, не від браку любові, а від фізичної необхідності, щоб завтра повернутися до свого небезпечного заняття зі свіжою головою.

Він вважає її приголомшливою. Прокидається і бачить Хану в потоці лампового світла. Найбільше йому подобається розумний вираз її обличчя. Або коли вона вечорами намагається переконати Караваджо, що його задум безглуздий. Чи те, як вона підповзає до його тіла, наче свята.

Вони розмовляють, Ханин злегка наспівний голос разом із запахом брезенту шириться вздовж їхнього намету — єдиного Кіпового військового трофею з італійської кампанії, де він підводиться й торкається стін своїми довгими пальцями, наче намет — теж частина його тіла, крила кольору хакі, котрі хлопець складає довкола себе на ніч. Це його світ. У такі ночі Хана почувається вирваною з Канади. Сапер питає, чому їй не спиться. Дівчина бреше у відповідь, розлючена його самовпевненістю, його вмінням водночас відвертатися від цілого світу. Їй хочеться постукування дощових пальців по бляшаному даху, шепоту двох тополь за вікном, з’яви звуків, котрі її заколисують, сонних дерев і сонних дахів дитинства на сході Торонто, потім кількох років із Патріком і Кларою на берегах ріки Скутаматта, а згодом — затоки Джорджіан. Їй не вдалося знайти сонного дерева, навіть тут, у здичавілих хащах старого саду.

«Поцілуй мене. Це у твої уста я закохалася. У твої зуби».

Пізніше, коли голова хлопця схиляється набік, до відчинених дверей намету, Хана голосно шепоче: «Мабуть, нам варто поцікавитися в Караваджо. Якось тато сказав, що Караваджо — завжди закоханий чоловік. Не просто закоханий, а захлинається цим коханням. Завжди збентежений. Завжди щасливий. Кіпе? Ти чуєш? Я така щаслива з тобою. Щаслива просто бути з тобою».

Найбільше Хана мріяла про річку, в якій можна купатися. Їй здавалося, що в плаванні є щось таке ж великосвітське, як у бальній залі. Але Кіп мав зовсім інше уявлення про ріки, він заходив у води Моро і тягнув кріплення з дротів, щоб розгорнути механізований міст, — його з’єднані гвинтами сталеві панелі пливли водою за хлопцем, неначе живі, а небо світлішало від заграви вибухів, і хтось топився ближче до середини ріки. Знову і знову сапери пірнали, піднімали загублені блоки, розмахуючи у воді довкола себе гаками, а намул, і вода,