Люсі Мод Монтгомері - Енн із Інглсайду

пані Тейлор, подейкували, дуже пишалася своїми молитвами, — у вітальню вдерся нестямний від розпачу хлопчик.

— Мамо, моя свинка зникла… моя латунна свинка зникла!

Енн похапцем вивела його з кімнати, проте пані Тейлор відтоді вважала, що її молитва була зіпсована, а позаяк вона хотіла справити добре враження на дружину приїжджого пастора, минуло багато років, перш ніж вона пробачила Джемові й знову захотіла лікуватися в його батька. Коли після зборів дами пішли, мешканці Інглсайду обшукали ввесь будинок, але марно. Джем, засмучений утратою й висварений за свою поведінку, міг пригадати лиш, де й коли бачив скарбничку востаннє. Мак Різ по телефону відповів, що він востаннє бачив свинку на Джемовому столі.

— Ви ж не думаєте, Сьюзен, що Мак Різ..?

— Ні, пані Блайт, дорогенька, це не він. Різи мають свої вади… та хай які вони ласі до грошей, заробляють їх принаймні чесно. Але де ж поділася та свинка?

— Може, її щури з’їли? — сказала Ді.

Джем лише пирхнув, проте ці слова його стривожили. Звісно, щури не можуть з’їсти латунну свинку з п’ятдесятьма мідними центами в ній. Але чи справді не можуть?

— Ні, синку, твоя скарбничка знайдеться, — запевнила мама.

Свинка все ще не знайшлася, коли наступного дня Джем вирушив до школи. Звістка про його втрату дісталася туди раніше, ніж він сам, тож йому довелося вислухати чимало невтішних припущень. Проте на перерві, загадково всміхаючись, до нього підступила Сіссі Флегг. Сіссі подобався Джем, але вона йому не подобалася, попри те — чи саме через те, — що мала густі золотаві кучері й велетенські карі очі. Навіть восьмиліток може відчувати труднощі у спілкуванні з представницями протилежної статі.

— Я можу тобі сказати, у кого твоя скарбничка.

— У кого?

— Ти мусиш обрати мене, коли ми гратимемо в «любить-не любить», і я скажу тобі.

То була гірка пігулка, та Джем проковтнув її. Усе, що завгодно — аби лише знайти скарбничку! Упродовж гри він сидів, розчервонілий і лютий, поряд із переможно всміхненою Сіссі і, щойно продзвенів дзвінок, зажадав свою винагороду.

— Еліс Палмер каже, що Віллі Дрю сказав їй, що Боб Рассел сказав йому, що Фред Еліот знає, де твоя свинка. Піди й запитай Фреда.

— Брехуха! — вигукнув Джем, метнувши на неї розгніваний погляд. — Брехуха!

Сіссі зухвало розсміялася. Їй було байдуже, а Джем Блайт мусив-таки посидіти разом із нею.

Коли Джем підійшов до Фреда Еліота, той спершу заявив, що нічого не знає й знати не хоче про жодну дурну скарбничку. Джем похнюпився. Фред Еліот був на три роки старший за нього славетний шибеник і забіяка. Аж раптом Джемові сяйнула думка. Він наставив брудного пальця в кругле рум’яне обличчя Фредові Еліоту й проказав:

— Ти транссубстанціоналіст.

— Чуєш, ти, Блайт, не обзивайся.

— Це не просто лихе слово. Це заклинання. Якщо я промовлю його ще раз і наставлю на тебе палець, то… не знати тобі щастя цілий тиждень. Може, тобі відмерзнуть пальці на ногах. Я полічу до десяти, і якщо ти не скажеш мені, де скарбничка, я тебе зачарую.

Фред не повірив. Але того вечора мали відбутися ковзанярські змагання, тож він не хотів ризикувати. Та й пальці на ногах йому ще згодяться. Коли Джем долічив до шести, Фред поступився.

— Добре… добре. Не ламай собі язика отим словом удруге. Мак знає, де твоя скарбничка… він сказав, що знає.

Мака в школі не було, проте Енн, почувши розповідь Джема, зателефонувала його матері. Невдовзі пані Різ прийшла до неї сама, уся розчервоніла й вибачлива.

— Мак не брав скарбнички, пані Блайт. Він лише хотів поглянути, чи справді вона відкриється, і, коли Джем вийшов із кімнати, покрутив свинку за хвостик, а вона розпалася. Він так і не спромігся знову скласти її докупи, тому запхнув свинку й усі гроші в один із Джемових святкових черевиків. Не слід було йому чіпати ту скарбничку… батько дав йому за це страшної хльости… але він не вкрав її, пані Блайт.

— А що це за слово ти сказав Фредові Еліоту, дорогенький? — запитала Сьюзен, коли свинку нарешті знайшли, а всі гроші перелічили.

— Транссубстанціоналіст, — самовпевнено відповів Джем. — Минулого тижня Волтер знайшов його в словнику. Ви знаєте, Сьюзен, він любить усякі ці довгі, пишні слова, і… і ми обидва навчилися, як його вимовляти. Ми повторили його один одному двадцять один раз перед сном, щоб уже точно запам’ятати.

Тепер, коли намисто було куплене й заховане в третій коробочці згори, у середній шухляді комода Сьюзен, якій Джем від початку звірив свій намір, хлопчик ледь міг дочекатися маминого дня народження. Нишком він кидав гордовиті погляди на маму, яка нічого не знала й не відала. Вона й гадки не мала, що сховано в комоді Сьюзен. Вона й гадки не мала, що чекатиме на неї в день народження. Вона й гадки не мала, співаючи двійнятам колискову:

«Я бачила кораблик, що плив удалині:

Дарунки дивовижні він віз тобі й мені» —

о, вона й гадки не мала, що привезе їй із далеких мандрів той кораблик.

У березні Гілберт захворів на грип, що мало не ускладнився запаленням легень. На кілька днів в Інглсайді заліг неспокій. Енн, як звикле, була поряд, утішаючи, розраджуючи, схиляючись над маленькими ліжками в місячних променях, щоб затишно підгорнути ковдри, але дітям бракувало її сміху.

— Що робитиме світ, якщо тато помре? — пролопотів поблідлими вустами Волтер.

— Ні, синку, він не помре. Йому тепер нічого не загрожує.

Енн і сама настрашено міркувала, що робив би світ — маленький світ Чотирьох Вітрів, Гарбор-Гедата Глена, — якби… якби щось сталося з Гілбертом. Усі вони так звикли покладатися на нього. А жителі Верхнього Глена певні були, що він уміє воскрешати мерців, і не робить цього лиш тому, щоб не ставати на заваді планам Усемогутнього. Одного разу, як запевняли вони, лікар Блайт таки оживив покійника. Старий дядечко Арчибальд Мак-Грегор божився Сьюзен, що Семюель Г’юїт був мертвісінький, коли лікар Блайт повернув його до життя. Утім, могло бути й так, що, коли хворі бачили побіля свого ліжка худе смагляве обличчя й лагідні карі очі Гілберта, і чули його бадьоре: «Не хвилюйтеся, ви одужаєте», вони вірили йому й згодом справді-таки одужували. Що ж до дітлахів, названих на його честь, він уже збився з ліку. Околиці Чотирьох Вітрів аж рясніли малими Гілбертами. Була навіть одна крихітна Гілбертіна.

Аж ось тато знову був на ногах, і мама сміялася… і завтра мав бути її день народження.

— Якщо ти раніше вкладешся, маленький