Мішель Уельбек - Покора

Цей промінчик надії блиснув саме тієї миті, коли у Франції прокинувся оптимізм, якого вона не знала з часів Славного тридцятиріччя[40] – тобто вже півстоліття. Усі одностайно вітали перші кроки «уряду національної єдності», створеного Мохаммедом Бен Аббесом – експерти сходилися на тому, що ніколи ще новообраний президент Республіки не мав подібного успіху. Думками я часто повертався до слів Таннера про міжнародні амбіції нового керманича – і задоволено відзначав події, які проходили майже непоміченими: відновлення перемовин між Марокко і Євросоюзом щодо майбутнього членства; щодо Туреччини, то було вже навіть визначено дати. Римську імперію послідовно відбудовували – та й усередині країни Бен Аббес утілював безпрограшний план. Першим наслідком його обрання стало зниження злочинності – і у неймовірних пропорціях: навіть у найнебезпечніших кварталах злочинів стало вдесятеро менше. Другим успіхом стало стрімке падіння рівня безробіття. Причиною цього, без сумніву, було масове зникнення жінок з ринку праці, у свою чергу спричинене значним підвищенням виплат на родину – першочерговим заходом, символічно представленим новим урядом. Звісно, спочатку обумовлення виплати припиненням будь-якої професійної діяльності викликало невдоволення серед лівих, проте, коли з’явилися перші дані щодо безробіття, роздратування миттю вщухло. Не спостерігалося навіть зростання дефіциту бюджету: підвищення виплат на родину компенсували різким зменшенням бюджету міністерства освіти, на яке раніше виділяли найбільше державних коштів. Було впроваджено нову систему, згідно з якою обов’язкова освіта обмежувалася початковою школою – тобто приблизно у віці дванадцяти років; учень отримував атестат, який визнавався як документ про отримання освіти. Заохочувалося ремісництво; всі заклади середньої і вищої освіти стали приватними. Метою всіх цих реформ було «повернути родині – головній ланці нашого суспільства – чільне місце й належну повагу»; так заявили президент Республіки і його прем’єр під час досить дивного спільного виступу – Бен Аббес підібрав майже магічну тональність, а Франсуа Бейру, осяяний широкою блаженною усмішкою, ніби грав роль Жана Сосісса, Hanswurst зі старих німецьких пантомім – той кумедно повторював усе, що сказав щойно головний персонаж. Вочевидь, мусульманським школам не було чого боятися – в галузі освіти нафтові монархії завжди виявляли безмежну щедрість. Що дивно – деякі католицькі й єврейські освітні заклади також отримали зиск, звернувшись за підтримкою до керівників великих компаній; було проведено наради з акціонерами, і пролунали заяви про відкриття дверей закладів, як завжди, у вересні.

Неочікуваний переворот у системі протиставлення «лівоцентристи – правоцентристи», що з давніх-давен визначала французьке політичне життя, спочатку збентежив і майже позбавив мови переважну більшість журналістів. Бідолашний Кристоф Барб’є зі смішним шаликом, никаючи телемайданчиками, заледве тримався на ногах, не в силах коментувати історичну мутацію, наближення якої він не помітив – зрештою, її наближення не помітив ніхто. А втім, потроху, за кілька тижнів, сформувалися кілька опозиційних груп. Перш за все світські ліваки. Відбулися протестні збори, підбурювані такими химерними постатями, як Жан-Люк Меланшон та Мішель Онфре[41]; Лівий фронт нікуди не дівся (принаймні на папері він існував), тож цілком можна було припустити, що у 2027 році перед Бен Аббесом постане серйозна проблема; і це не враховуючи кандидатки від Національного фронту. З іншого боку гучніше залунали голоси таких угрупувань, як Союз студентів-ваххабітів, – вони обурювалися стійкістю аморальних звичаїв та вимагали реального застосування шаріату. Така дискусія була французам новиною і дуже різнилася від тих чвар, що точились упродовж останніх десятиріч, – і водночас вона мало чим відрізнялася від суперечок у більшості арабських країн; проте на цьому полі мав іще відбутися справжній бій. Саме існування політичного протистояння (хай навіть штучного) є необхідною передумовою злагодженої роботи ЗМІ – а може, й побутування серед населення хоча б формальної віри в демократичність процесу.

Поза цією поверховою метушнею у Франції відбувалися швидкі – і дуже глибокі – зміни. Невдовзі з’ясувалося, що Мохаммед Бен Аббес мав і власну точку зору, далеку від ісламу; під час однієї з прес-конференцій він заявив, що зазнав великого впливу філософії дистрибутизму, чим не на жарт перелякав слухачів. Насправді під час виборчої кампанії він казав про це не раз, проте журналісти мають природжену схильність до неуважного ставлення до інформації, тому тоді цю заяву ніхто не підхопив і не засудив. Проте цього разу йшлося про діючого президента, тож журналістам довелося поцікавитися термінологією. Упродовж кількох наступних тижнів усім охочим стало відомо, що дистрибутизм – це напрям у філософії економіки, що з’явився в Англії на початку ХХ сторіччя під впливом ідей Ґілберта Кейта Честертона та Гілера Беллока. Цю течію подавали як «третій шлях», відмежовуючись від капіталізму і комунізму (який називали «державним капіталізмом»). Основою дистрибутизму було скасування поділу між капіталом і працею. Сімейне підприємство вважалося за основну і природну одиницю економіки; у деяких галузях промисловості, коли виникала потреба в об’єднанні у більші компанії, мало робитись усе можливе, щоби працівники ставали акціонерами та брали участь в управлінні підприємством.

Дистрибутизм (пізніше Бен Аббес був змушений це уточнити) цілком відповідав засадам ісламу. Уточнення прийшлося до ладу, адже за життя Честертон і Беллок активно захищали католицизм. Невдовзі з’ясувалося, що, незважаючи на підкреслену антикапіталістичну спрямованість нової доктрини, приводів побоюватися у Брюсселя не було. Насправді основними заходами, до яких вдався новий уряд, були, з одного боку, повне скасування державних дотацій для великих промислових груп (а цього в Брюсселі вже давно домагалися, адже дотації вважалися прямим порушенням принципу вільної конкуренції), а з другого – коригування податкової системи на користь ремісників та дрібних приватних підприємців. Нововведення миттю набули шаленої популярності, адже впродовж кількох десятиліть молодь мріяла головним чином про те, як відкрити «власну справу» або принаймні набути статусу незалежного працівника. Крім того, нововведення повністю відповідали змінам у національній економіці: незважаючи на недешеві плани її порятунку, повсюдно у Франції одне за одним зачинялися великі промислові підприємства; а промисли й сільське господарство не лише отримували бариші, а й виборювали нові сегменти ринку.

Усі ці трансформації штовхали Францію до нової суспільної моделі, проте все відбувалося тишком-нишком, поки не з’явилося вибухоподібне есе молодого суспільствознавця Даніеля Да Сильви під іронічною назвою «Одного дня, сину мій, усе належатиме тобі» та лаконічним підзаголовком «На шляху до поміркованої родини». У вступі Да Сильва з повагою посилався на іншу працю, що побачила світ років із десять тому – есе філософа Паскаля Брюкнера, де, констатуючи занепад шлюбу за коханням, автор виступав за повернення до шлюбу за розрахунком. Да Сильва так само твердив, що родинні зв’язки – зокрема зв’язок «батько-син» – ґрунтуються аж ніяк не на коханні, а на передачі досвіду й спадку. Перехід до зарплатні як головного джерела доходу, на думку Да Сильви, конче