Мішель Уельбек - Покора

зупинився перед опудалами – татовими трофеями; серед них були сарни, дикі барани – і ще кілька подібних ссавців; побачив я й кабана – його було легше впізнати.

– Можете зняти пальто, – запропонувала Сильвія. – Знаєте, полювання – це так захоплює. Я раніше й не здогадувалася. Вони полювали цілу неділю, вечеряли всі разом з іншими мисливцями та їхніми дружинами – набиралося десь із десяток пар; зазвичай аперитив пили тут, а часом ходили до ресторанчика в сусідньому містечку, який замовляли заздалегідь.

Отже, нарешті життя мого тата стало приємним; це для мене був іще той сюрприз. У молоді роки я не бачив жодного з його колег – і, гадаю, він з ними також не бачився поза роботою. Цікаво, чи були друзі в моїх батьків? Можливо, хтозна, проте я не міг пригадати жодного з них. Ми мешкали у Мезон-Лаффіті (комуні неподалік Парижа) у великому будинку – звісно, меншому за цей, але все одно чималому. Жодного разу ніхто не заходив до нас на вечерю, ніхто не приїздив на вихідні – не було нічого такого, що зазвичай відбувається між друзями. Я був переконаний – і це тривожило мене найбільше, – що в батька не було подруги, яку можна було б назвати коханкою; авжеж, певності не було, я не мав жодного доказу; проте уявлення про коханку ніяк не поєднувалося з моїми спогадами про батька. Несподівано поруч знайшлася людина, яка прожила два різні життя, чітко відокремлені й нічим не пов’язані.

Вітальня була просто величезною – певно, простягалася на цілий поверх; біля кухні в американському стилі, розташованої неподалік від входу, стояв великий фермерський стіл. Решту простору займали низькі столики та глибокі білі шкіряні дивани; стіни прикрашали мисливські трофеї, а на стійці красувалася колекція рушниць. Напрочуд вишукана зброя з інкрустацією, майстерно оздоблена, приязно сяяла. Підлогу вкривали шкури різноманітних тварин – гадаю, здебільшого баранів; я ніби потрапив до німецького порнофільму 1970-х років, дія якого відбувається в мисливському будиночку у Тіролі. Я підійшов до великого вікна на всю стіну, що виходило на гірський краєвид.

– Просто перед вами – пік Мейж, – пояснила Сильвія. – А північніше можна побачити пасмо Екрени. Вип’єте щось?

Я ще не бачив такого величезного бару – десятки фруктових наливок, кілька лікерів, про існування яких я й не здогадувався; а втім, я зупинився на звичайному мартіні. Сильвія увімкнула торшер. Присмерки надавали снігові, що вкривав Екрени, синього відблиску, і ми трохи засумували. Навіть незважаючи на нюанси зі спадком, я не міг уявити, що вона лишається в цьому будинку сама. Сильвія досі мала якусь роботу в Бріансоні – вона казала мені про це під час поїздки до нотаря, але я забув, яку саму. Вочевидь, навіть якщо вона переїде до великого помешкання у центрі міста, її життя стане сумнішим. Я мимохіть присів на диван, погодився на другий келих мартіні – проте вже знав, що він буде останнім, що після цього я попрошу її відвезти мене до готелю. Що далі, то більш очевидним ставало для мене те, що я зовсім не розумію жінок. Тут я мав справу з нормальною жінкою – навіть занадто нормальною; і все ж їй вдалося знайти щось у моєму батькові; щось, чого не розгледіли в ньому ні мама, ні я. І я не вірив, що йшлося тільки – чи переважно – про гроші; адже вона також мала чималу зарплатню – це було помітно з її одягу, зачіски, з того, як вона розмовляла. Тож у звичайнісінькому старому вона примудрилася щось побачити – і покохати.

Повернувшись до Парижа, я побачив електронний лист, отримати який побоювався вже кілька тижнів; а втім, гадаю, це не зовсім так – правда в тому, що я давно змирився; єдине, що я хотів знати, – чи Міріам також, як інші, напише, що зустріла когось, чи застосує вона саме цей вислів.

І вона його таки застосувала. У наступному абзаці запевняла, буцімто їй невимовно шкода і вона завжди згадуватиме про мене з глибоким сумом. Гадаю, тут вона не брехала – навіть якщо насправді згадуватиме нечасто. Потім вона відразу змінила тему, вдавши, ніби страшенно схвильована політичною ситуацією у Франції. З її боку було дуже мило показати, ніби наше кохання розметав нурт історії – авжеж, це було нечесно, проте мило.

Я відвернувся від екрану комп’ютеру, зробив кілька кроків до вікна: хмара, подібна до сочевиці, з боками, забарвленими у помаранч призахідного сонця, зависла над стадіоном імені Себастьяна Шарлеті – нерухома й байдужа, мов міжгалактичний космічний корабель. Я відчував глухий задавлений біль – достатній, утім, щоб завадити ясності думки; я бачив лише одне: знову, вже укотре залишився сам-на-сам із прагненням до життя, яке все слабшало, та передчуттям майбутніх знегод. Звільнення з університету – на перший погляд, справа досить звичайна – дало поштовх могутньому адміністративному механізмові соціального забезпечення; і це – на додачу до моєї страхової компанії, дзвонити куди я не наважувався. Однак мусив; пенсія, хоч і доволі висока, не дозволяла мені підхопити більш-менш серйозну хворобу; з іншого боку, мені цілком вистачило б на інших повій. Чесно кажучи, такої потреби я не відчував, і малозрозумілий кантівський імператив «обов’язку перед собою» не полишав мою голову, поки я не зважився таки пробігти очима оголошення на вже знайомому мені сайті. Врешті-решт я зупинився на сторінці двох дівчат: 22-річної марокканки Рашиди та 24-річної іспанки Луїзи. Вони пропонували «підпасти під чари кокетливого і розбещеного дуету». Еге ж, це було досить дорого; проте мені здалося, що обставини, в яких я опинився, виправдовують ці доволі незвичні витрати; ми домовилися зустрітися того ж вечора.

Спочатку все йшло як завжди, тобто не дуже й погано; дівчата винаймали симпатичну однокімнатну квартиру біля площі Монж; вони запалили ладан та увімкнули приємну музику – щось на кшталт співу китів; я входив у них по черзі з усіх боків, не знаючи ні втоми, ні насолоди. І тільки за півгодини, коли я брав Луїзу по-собачому, сталося дещо новеньке; Рашида поцілувала мене і, мило всміхнувшись, прилаштувалася ззаду; спочатку вона поклала руку мені на стегно, потім нахилилась і взялася вилизувати мені яйця. Потроху я відчував, як зростає мій захват і повертаються забуті хвилі насолоди. Хтозна, можливо, лист Міріам і те, що вона залишила мене офіційно, звільнили мене. Сповнений вдячності, я обернувся, зірвав з себе презерватив і віддався вустам Рашиди. За дві хвилини я спустив; дівчина дбайливо злизувала останні краплини, а я ніжно гладив її волосся.

Залишаючи дівчат, я дав кожній по сто євро чайових; либонь, негативні висновки були передчасними – цим двом вдалося підтвердити можливість мутації, яка відбулася з життям мого батька; хтозна,