Юлия - Тіні старого лісу, Юлия

Розділ XII

Підготовка Марини до випробування тривала й далі. Відьма та Чаклунка хоч і допомагали їй налаштувати розум та тіло до нього, але при цьому мовчали про деталі того, що на неї чекає. Її навчали нових заклинань, давали еліксири для зміцнення духу, а ще часто проводили ритуали, яких вона до кінця не розуміла.

З кожним днем Марина відчувала себе все більш зосередженою, але всередині її душі все ще тривала боротьба. 

— Ліс тебе випробовує, – сказала якось Чаклунка, коли побачила, що дівчина відволікається під час одного з ритуалів. – Він відчуває твій розлад. Ти повинна знайти баланс між собою та своїми почуттями.

Марина намагалася, але це ставало дедалі складніше. Її душа була розділена між лісом і хлопцем, а серце ніяк не могло обрати правильний шлях.

Якось Марина вирушила на прогулянку, щоб очистити свої думки. У затінених гілках, серед дерев вона знаходила такий необхідний їй спокій. Аж раптом вона почула якісь дивні звуки, неначе хтось крадькома спостерігав за нею з гущавини.

— Хто тут? – голос Марини лунав тривожно і дзвінко.

У відповідь була тиша, натомість прямо перед дівчиною, мов відлуння тіней зʼявилася фігура. Марина відразу її впізнала – це була та сама істота, яку вона зустрічала на узліссі.

— Знову ти… – прошепотіла вона, здивована і налякана водночас.

Істота підійшла ближче, її рухи були плавними й загрозливими водночас.

— Ми не закінчили тоді, – шепотіла вона і її голос ледь чутно розсіювався поміж дерев. – Віддай мені свою силу і я віддам тобі Олексія. Ти назавжди зможеш забути про ліс, зможеш бути вільною від нього.

Марина відчувала, як холодний вітер пройшов крізь її тіло, викликаючи мороз по шкірі. Вона розуміла, що її почуття були сильними, але ж і сила, яку їй дав ліс була її даром. Це було її призначенням, частиною її.

— І ким я стану без сили? – запитала Марина, пильно, вдивляючись в фігуру Тіні.

— Ти станеш щасливою жінкою, – заворожуючим тоном відповіла Тінь. – Хіба ти не хочеш цього?

Дівчина мовчала, намагаючись зібрати думки докупи. Навчання Відьми та Чаклунки не пройшли даремно і зараз вона могла відділяти почуття від здорового глузду. Вона точно знала, що це пастка.

— Ні, – нарешті промовила вона і її голос став твердим. – Я не віддам тобі свою силу. Я пройду до кінця той шлях, який мені судився. І не тобі вирішувати, що і як буде кращим для мене.

Істота на мить застигла, її обличчя стало хижим і розлюченим.

— Ти пошкодуєш, – прошипіла вона. – Цей вибір стане твоєю загибеллю.

Тінь зникла так само швидко, як і зʼявилася. Марина ще кілька хвилин стояла непорушно, намагаючись прийти до тями. Вона знала, що рішення, яке вона щойно прийняла, було правильним. Але що чекало на неї попереду?

Коли вона повернулася до хатини, Відьма і Чаклунка вже чекали її. Вони мовчки вдивлялися в її очі, ніби відчуваючи те, що сталося.

— Ти знову зустріла її, – сказала Відьма, коли дівчина зайшла в кімнату.

— Так. І вона знову намагалася обміняти мою силу на почуття до Олексія, – спокійно відповіла дівчина.

— Ти зробила правильний вибір, – намагалася підбадьорити її Чаклунка. – Але це ще не кінець.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍