Андрій Касьянюк - Химерники. Влада народу, Андрій Касьянюк

– О, пане, на Січі є що їсти, – Пилип із сумом, але по-доброму усміхнувся. – Козаки вміють заробляти собі на життя чесною працею.

– Розбоєм? Січ постійно на когось нападає. По вашому це чесна справа?

– Ви живете минулим, пане Вишневецький. Ми давно вже не нападаємо на когось. А коли і нападали, то тільки на ворогів, і жодного разу з користі. Ми не вважаємо війну чесною справою; тим більше такою, якою треба себе прогодовувати, – січовик зітхнув, та перевів погляд на столи із закускою.

Насправді без умислу. Просто згадав ту приємну закуску, котру він вирішив запам’ятати, щоб скуштувати у майбутньому.

Єрмак Вишневецький стиснув зуби: чоловіку не подобалося, що в нього не виходило піддіти січовика, і той постійно давав гідну відсіч. Проте, гетьман продовжував:

– Ось ви кажете, що песиголовці можуть напасти. Але ж, якщо це так – чому Кіш не прислав військових чинів, щоб ми, вкраїнці, спільно домовлялися про захист? Чому замість цього Кіш прислав вас, товмача, – він сказав, та, зрозумівши, що це доволі влучне запитання, захоплено-агресивно додав: – Га?

Товмач розплющив рота, але так нічого і не сказав.

«Насправді, чому? – запитав себе Пилип, трохи понурившись, а його плечі та спина легенько зсутулилися. – Втім, а чи мало би це сенс?..»

Взагалі, старий козак не бачив сенсу ані в цій розмові, ані у своєму прибуванні тут, ані в чомусь взагалі. Сьогоднішній день спустошив його, а в цю порожнечу навіяло апатією місцевих; та він продовжував стояти навпроти диктатора.

– А я відповім чому, – гетьман зробив пів кроку до співрозмовника, усміхнувшись, та трішки нахилившись – бо занадто близько був, а Пилип трохи менший за нього. – Тому, що ви, січовики, боягузи. Завжди при великих проблемах ховаєтеся у себе мурами. Навіть не знаю, як ви встигаєте діяти на благо народу.

«Боягузи? – понуро подумав старий козак, все також не відповідаючи. – Певно, це так. Так, Боягузи. І там. І тут», – Пилип кинув погляд по сторонах, та не побачив нічого, окрім безмовного та бездіяльного натовпу.

Гетьман продовжував:

– Насправді, ви і не дієте на благо нашого народу. Ніхто з січовиків не здатний на якісь по-справжньому лицарські вчинки. Навіть гетьман-визволитель – він шляхтич, що прийшов на Січ, організував ваших пияк та ледарів, і тільки так вийшов толк із вашого січового лицарства. Тільки так ви стали героями, що визволили свій народ!

Єрмак договорив це, переможно посміхнувся, та ошкірився.

А ще він облизав свої ікла.

«Чортів хижак», – напівбайдужий до цього моменту козак раптово вибухнув всередині, хай і остовпенів ззовні: він дивився у рот велету-вовкулаці, та згадував песиголовців. Бісових загарбників, що разом зі звичайними лихийцями багато століть панували вкраїнськими землями. Панували, вбивали, та переможно посміхалися в обличчя скореному народові; аж допоки Пилип та інші сміливі вкраїнці не стерли ці посмішки з їхніх собачих морд.

Пилип опустив голову.

– Песий син, – тихо, на грані чутності, сказав герой визвольної війни.

– Що? – Єрмак із нерозумінням та зі здивованістю випрямився. – Ти сказав… що ти сказав, я не почув? – все також здивовано перепитав він. Гетьману здалося, що його обізвали песим сином, але він не був у цьому впевненим… точніше, він не вірив у це.

«Якщо я повторю, він зможе викликати мене на виправу… і вб’є», – відсторонено відмітив Пилип.

Старий вкраїнець кліпнув, та безвиразно мазнув поглядом по грудях найсильнішої потвори у цій країні.

«А якщо не повторю, то я, як він і сказав, боягуз?.. – думки безвиразно пливли свідомістю старого козака. – Та ні. Не боягуз. Але, і не лицар».

«Лицар? – із сумним сарказмом запитав себе Пилип. – Я давно утратив свою міць. Я давно перестав бути лицарем. Я вже не спроможний бути захисником свого народу».

«Може, поїхати з Миколою? Він має рацію – на Січі краще. І було, і є. І він має рацію, що, ну який я противник гетьману?»

Пилип підняв голову, подивився в очі диктатору, та подумав: «Нащо йти проти нього? Особливо, коли всім байдуже?..»

«Потрібен час. Або нагода», – згадав він слова старого друга.

«Не всім! – раптом вигукнуло десь усередині вкраїнця. – Мені не байдуже! – розумів він, і це розуміння полум’ям виблискувало в його очах, що дивилися на диктатора. – Якщо все, на що я спроможний у своїй боротьбі – померти, то я готовий зробити навіть це заради свого народу!»

Нащо чекати нагоди, якщо її можна утворити?

– Песий син! – гучно сказав Орлик, розпрямляючи плечі, як ті крила волі.

Сказавши це, герой визвольної війни оглянув людей навколо. Та він не знайшов нічого в цих вкраїнцях, що тільки і роблять, що на щось чекають, тому він повернув погляд до вовкулаки, за поясом котрого стирчала булава вкраїнського лідера.

Рішуче сказав:

– Ти песиголовець. Нічим не кращій за тих виродків, що сваволили на наших землях ще сорок років тому. Не тобі казати ані про лицарську славу, ані про благо нашого народу: це байдуже тобі!