Аннушка - Прихований дар, Аннушка

ВЕЛИКИЙ ЗАЛ ПРИЙОМІВ — ПІЗНІЙ ВЕЧІР

Багаття у каміні горіло тепло й рівно, коли двері розчинилися, і в зал увійшли король та королева — втомлені, але горді. Орелій кинувся до них першим, і мати одразу обійняла його так, ніби боялася знову втратити.

— Ми думали, що ніколи більше тебе не побачимо, — прошепотіла вона.

— Я мусив зробити це. Для вас. Для королівства.

Король підійшов повільно, погляд його був серйозний, майже твердий, але коли зустрів очі Уляни — в них спалахнуло тепло.

— Це вона? — запитав тихо.

— Вона, — кивнув Орелій.

— Уляна, — звернувся до неї король. — Ти не просто врятувала мого сина. Ти повернула йому волю. І дала силу боротися не мечем, а серцем. Таку жінку я з гордістю назву своєю невісткою.

Уляна схилила голову в легкому реверансі, але очі її блищали від сліз.

Король мовчки зняв з голови корону — стару, важку, інкрустовану коштовностями — і простягнув її синові.

— Я втомився, сину. І бачу, що час твій настав. Візьми її. І правуй з мудрістю. А головне — з любов’ю.

Орелій прийняв корону, але на мить затримався, тримаючи її на долонях. Він глянув на Уляну — вона лише кивнула, тихо, але з впевненістю.

— Я не буду правити один. Тепер ми — разом.

І коли він поклав корону на свою голову, весь зал наповнився дивним відчуттям — не тріумфу, а надії.

***

МІСЯЦЬ ПОТОМУ. ВЕСНА. 

Нарешті розтанув сніг. У повітрі пахло молодими квітами й свіжістю землі. Сонце лагідно торкалось плечей Уляни, коли вона стояла перед дзеркалом у своїх покоях — у ніжній сукні з легкої вуалі, з вінком із білих первоцвітів у волоссі.

Бабуся застібала останні ґудзики на спині.

— Сьогодні все зміниться, — прошепотіла вона.

Уляна усміхнулась. Але в грудях щось ворушилось — трепетне, майже дзвінке. І тут, у спокої ранку, вона раптом це відчула. Тепле світло розлилось усередині, прямо під серцем. Маленьке життя. Її чари ніколи не помилялися.

— Він… — прошепотіла вона сама собі. — Наш…

Сльози виступили на очах, але вона зітхнула щасливо. Орелій ще не знав. Але дізнається сьогодні. В найпрекрасніший день.

ТРОННА ЗАЛА. КОРОНАЦІЯ Й ВЕСІЛЛЯ.

Під високим склепінням тронної зали зібралися всі — лицарі, маги, мешканці міста, друзі, родина. Король і королева сиділи збоку, з гордістю спостерігаючи.

Орелій у темно-синьому королівському плащі чекав біля вівтаря. І коли з’явилась Уляна, зал затих. Вона йшла повільно, ніби не торкаючись підлоги, і кожен крок наповнював простір магією.

Їхні руки з’єднали — не тільки звичаєм, а й силою. Світло від їхніх чар злегка освітили залу. І коли настав момент — нова королівська корона дісталась їй теж. Уляна стала не просто дружиною Орелія, а правителькою, якій довіряють стихії.

— З цього дня, — сказав Орелій, звертаючись до народу, — ми будемо правити разом. З вірою, любов’ю і миром.

— І з новим життям, — тихо додала Уляна, щойно для нього.

Він завмер. Подивився на неї широко розкритими очима.

— Ти...?

Вона лише кивнула. І коли він поцілував її — зал вибухнув оплесками, пелюстки впали з високих арок, і весна, здавалось, сама ступила в тронну залу.

***

ДЕВ’ЯТЬ МІСЯЦІВ ПОТОМУ. ОСІНЬ.

Замок потопав у золоті. Дерева вкрились бурштиновим листям, і м’який вітер ніс у повітрі аромат диму, кориці та стиглих яблук. Сонце опускалось низько, кидаючи тепле світло крізь вітражі замкових вікон. Осінь у королівстві завжди була величною, але цього року — особливо.

Уляна лежала у просторій опочивальні, обличчя спітніле, волосся розкидане по подушці, а в очах — вогонь, біль і очікування. Біля неї стояв Орелій, не відпускаючи її руки навіть на мить.

— Ще трішки, кохана, — шепотів він, гладячи її долоню. — Ти справляєшся чудово.

І коли вона, нарешті, з останнім зусиллям вигукнула — у кімнаті пролунав перший крик новонародженого.

Повитуха загорнула немовля в м’яке вовняне покривало й поклала його на груди Уляни.

— Дівчинка, — прошепотіла. — Здоровенька і голосна. Гарна, як сама осінь.

Уляна плакала. Від полегшення. Від щастя. Від того, що це диво дійсно з’явилося на світ.

— Її ім’я — Лія, — сказала вона, дивлячись у теплі очі Орелія. — Бо вона — наша ясність серед туманів.

Орелій схилився, поцілував її у вуста, а потім торкнувся лоба донечки.

— Моя королева… і моя маленька принцеса.

У кімнату мовчки увійшли бабуся, батьки Уляни, а за ними й король з королевою. Всі зупинились, ніби зачаровані — у цьому спокої осіннього вечора народжувалося нове майбутнє.

***

ЕПІЛОГ.

Уляна сиділа в кріслі біля каміну, обережно погойдуючи доньку на руках. Маленька, тепло загорнута в ковдру, вже засинала, час від часу злегка посміхаючись уві сні. Орелій, притихлий, спостерігав за ними, спершись на камін, — у його погляді було більше світла, ніж від вогню за спиною.

— Вона така схожа на тебе, — прошепотав він.

— А очі твої, — відповіла Уляна з м’якою усмішкою.

У двері тихо постукали, і до покоїв зайшла няня. Вона з повагою вклонилася, підійшла до Уляни й обережно взяла малечу на руки. Уляна провела рукою по волоссю донечки й поцілувала її в чоло.

— Спи спокійно, маленька, — прошепотіла вона.

Коли двері знову зачинились, у кімнаті запанувала тиша. Тиша, що тремтіла очікуванням.

Орелій повільно підійшов до Уляни. Вона вже стояла, повернувшись до нього, і в її очах палав вогонь, який не згасав навіть після всього, що вони пройшли. Він торкнувся її обличчя, потім — шиї, плеча. Вона відповіла йому дотиком, поглядом, подихом.

У цьому нічному мовчанні було все: вірність, спогади, жагуча любов. Вони кохалися, віддаючи одне одному себе цілком — пристрасно, але ніжно. Без поспіху. Мов ті, хто знайшов свою вічність. Її тіло пам’ятало його, а його — її. Це не було втечею — це був дім.

Зовні повільно сипався сніг пізньої осені, але всередині їхнє тепло перепліталось з тишею ночі, з полум’ям каміну, з ритмом двох сердець, що злились у єдиний.