Софія Малинська - Стережіться, пане ректоре, або Справу веде потраплянка!, Софія Малинська

РОЗДІЛ 5.2

Та, певна річ, це було надто добре, аби статися зі мною. Не з моєю вдачею.

Я скоріше б повірила у те, що ректор впіймав Роттуса за хвіст під час чергової перевірки, й дізнався про наш несанкціонований зв’язок, а тепер готувався передати мене у лапи місцевої варти.

Остання думка на мить змусила мене зупинитися просто посеред сходів, ігноруючи магічну нитку, що тягнулася від браслета просто вгору, й боязко ковтнути. Та я майже відразу заперечила її.

Якби ректор дізнався про таке грубе порушення законів королівства, навряд він став би чекати, поки я поснідаю і відвідаю лекцію. В ту ж мить була б у магічних чи звичайних кайданах на півдорозі до в’язниці.

А якщо не знає…

Ну, мабуть нічого страшнішого зі мною вже не станеться.

Правда ж?

Та, хай як я намагалася заспокоїти себе перед зустріччю з ректором, долоні все одно пітніли, й на серці було тривожно.

Хоча, можливо, уся справа в цій клятій купі сходинок, що я подолала на шляху до його кабінету.

Дихалося теж важко. Та що поробиш? Я ніколи не була спортивною. Арієстель, здається, теж, бо це ж її тіло… Було.

Через кілька хвилин я зупинилася перед черговими дверима, аби віддихатись, й вже збиралася постукати, коли вони відчинилися просто переді мною, й з глибин ректорського кабінету почулося:

— Проходьте, адептко.

Ну, з рештою, який в мене був вибір?

Тож я слухняно увійшла, роздивляючись старовинні меблі, витесані з темного дерева, книжкові полиці й різноманітні цікавинки, про призначення котрих я могла тільки здогадуватися.

Ректор очікувано сидів за столом свого попередника й перечитував якісь надзвичайно важливі папери. Я ж вирішила не відволікати чоловіка від справ, й скористалася цією перервою, щоб трохи відпочити. Тим паче, що придивилася таке зручне на вигляд крісло…

— Сідайте, я зараз закінчу, — змахнув рукою чоловік, навіть не дивлячись на мене.

А мені, ну, не те щоб був дуже потрібен той дозвіл, бо після всіх подоланих мною сходинок, я й так була готова звалитися хоч на підлогу.

Втім, я вдячно кивнула, й зайняла запропоноване місце, з полегшенням витягуючи змучені ноги.

Ні, цьому світу конче потрібні ліфти! Чи, принаймні, цій академії.

Цікаво, чи можна в цьому світі якось запатентувати й продати цю ідею? Власні гроші мені б не завадили…

Арієстель, здається, аристократка, та навряд вільно розпоряджається коштами своєї сім’ї. Принаймні кімната в неї в такому ж кепському стані, як і у всіх, та й під час обшуку ніяких монет з прикрасами я не знаходила.

Та й неприємно якось усвідомлювати, що бонусом до купи моїх проблем я тепер ще й залежу від незнайомців.

Сподіваюся що закони в цьому королівстві не надто відсталі, й я все ж маю яке-не-яке право голосу? Не хотілося б застрягнути у світі, де мною розпоряджатимуться, наче я якась річ.

Треба додати це до величесного списку необхідної інформації, котрої я не маю, й врешті навідатися в бібліотеку. З дозволу ректора чи без.

Чоловік ніби почув мої думки, й нарешті відірвався від паперів. Його грозові очі уважно дивилися на мене. Прямі темні брови були насуплені, а губи — міцно стиснуті. Здавалося, він бачив мене наскрізь, й, враховуючи його силу, мені було складно не нервувати.

Хай би вже не тягнув кота за… самі знаєте, й скоріше сказав що збирався! Я тут місця собі не знаходжу, а він ніби знущається!

Відклавши папери, чоловік счепив пальці й вичікувально подивися на мене, а тоді раптом запитав:

— Як минула перша лекція?

Я здивовано кліпнула, геть не очікувавши такого.

Навряд його цікавив мій настрій чи успіхи у навчанні. Тож, певно, він хотів знати чи не сталося чогось підозрілого.

Цікаво, наявність одного балакучого грифона в моїй кімнаті та його зв’язок з Арієстель — це достатньо підозріло?

Та, звісно, розповідати про Роттуса я не збиралася. Я ж собі не ворог. Тож тільки знизала плечима.

— Якщо не враховувати те, що мене ледь не вбив скажений летючий казан під час демонстрації дії вибухового кореня — усе минуло доволі непогано.

Не знала, чи варто було скаржитися на викладача, ще й у свій фактично перший день, тож вирішила подати це як жарт.

Однак ректору не було смішно.

— Летючий казан, кажете? — перепитав він, примружившись, — Чи це випадково не той самий казан, що наш садівник знайшов надворі?

Я вирішила, що відповідь буде зайвою. Хіба що в академії є ще один викладач зі скаженими казанами.

Заради усього святого, сподіваюся що ні.

— Зрозуміло. Що ж, доведеться провести з леді Елеонорою ще одну бесіду на тему її викладацького підходу… А щодо вас, адептко…

Я напружилася, звісно, не чекаючи гарних новин, мимоволі втискаючись у крісло.

Задоволеним чоловік не виглядав, і першою моєю реакцією була захисна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍