Чарльз Діккенс - Девід Копперфілд

гарненької спаленьки з намальованим на дверях дельфіном. Мені було дуже холодно, хоч мене почастували гарячим чаєм перед жарким каміном у вітальні. Я був дуже радий лягти в дельфінове ліжко, загорнутися з головою в дельфінову ковдру і заснути.

Містер Баркіс, візник, мав приїхати за мною вранці, о дев'ятій годині. Я прокинувся о восьмій, трохи запаморочений, бо мало спав уночі, і був готовий у дорогу ще до призначеного часу. Містер Баркіс зустрів мене так, немов п'яти хвилин не минуло після нашої останньої подорожі, немов я тільки-но зайшов до готелю розміняти шестипенсовик чи зробити якусь таку дуже швидку справу.

Щойно я зі своєю скринею опинився у візку, візник вліз на передок, ледача коняка почвалала звичною дорогою.

— Ви маєте дуже добрий вигляд, містере Баркіс, — сказав я, гадаючи, що йому приємно це почути.

Містер Баркіс потер собі щоку рукавом і потім замислено на нього подивився, немов сподівався побачити там якісь сліди свого гарного вигляду. Нічим іншим він не відгукнувся на мій комплімент.

— Я виконав ваше доручення, містере Баркіс, — сказав я, — я написав до Пеготті.

— Ага! — сказав містер Баркіс.

Вигляд у нього був насуплений, відповідав він без задоволення.

— Хіба ж не треба було цього робити, містере Баркіс? — спитав я після нетривалого вагання.

— Чого саме? — перепитав містер Баркіс.

— Переказувати ваше доручення!

— Переказати може й слід було, — відказав містер Баркіс, — але цьому й край!

Не розуміючи, що саме має він на думці, я перепитав:

— Край, містере Баркіс?

— Нічого з того не вийшло, — пояснив він, скоса поглядаючи на мене. — Нема відповіді!

— А хіба ви чекали на відповідь, містере Баркіс? — спитав я, широко розкриваючи очі. Це проливало нове світло на речі.

— Коли чоловік каже, що він має намір, — відказав містере Баркіс, знову поглядаючи на мене, — то це однаково, як сказати, що чоловік чекає на відповідь.

— Отож, містере Баркіс?

— Отож, — сказав містер Баркіс, знову підводячи погляд до вух своєї коняки, — чоловік цей чекає на відповідь і досі.

— А ви з нею говорили про це?

— Ні… ні, — замріяно пробурмотів містер Баркіс. — Чого там мені говорити з нею про це? Я з нею двох слів не сказав. Не збираюсь я говорити з нею про це.

— Ви хотіли б, щоб я це зробив, містере Баркіс? — нерішуче спитав я.

— Можете їй сказати, якщо хочете, — містер Баркіс знову глянув на мене, — що Баркіс чекає на відповідь. Скажіть ви... як її звуть?

— Як її звуть?

— Еге ж! — містер Баркіс кивнув головою.

— Пеготті!

— Це її ім'я чи прізвище?

— О, це не ім'я! Її ім'я — Клара.

— Та невже? — спитав містер Баркіс.

Здається, ця обставина дала йому широкий простір для міркувань, деякий час він роздумував і мрійливо насвистував.

— Гаразд! — вирішив він нарешті. — Скажіть ви їй: «Пеготті, Баркіс чекає на відповідь». А вона вам, мабуть, скаже: «Відповідь на що?» А ви їй скажіть: «На те, про що я вам писав!» «А що саме?» — скаже вона. «Баркіс має намір!» — скажете ви...

Цю свою надзвичайно майстерну промову містер Баркіс супроводив міцним штовханом мені в бік. Після того він нахилився над своєю шкапою і більше до цієї теми не повертався. Але за півгодини він витяг з кишені грудку крейди і написав на передку: «Клара Пеготті» — мабуть, щоб не забути.

Ах, як дивно було їхати додому, що не був уже моїм домом. Усе, на що я дивився, нагадувало мені щасливий давній дім; він здавався мені сном, що ніколи більше не насниться. Дні, коли ми з матір’ю і Пеготті були однією сім'єю і ніхто не втручався в наше життя, всю дорогу поставали в моїй пам'яті. Смуток сповнював мене, я не мав певності, що буду радий опинитися там. Може, краще б мені лишатися в іншому місці й забути свій дім у товаристві Стірфорса. Але шляху назад не було, і незабаром я опинився перед нашим будинком, де оголені старі ясені похитували незчисленними руками у зимовому повітрі, де руїни старих гракових гнізд гойдалися під вітром.

Візник скинув мою скриню перед ворітьми саду і від’їхав геть. Я пішов стежкою до будинку, поглядаючи на вікна і на кожному кроці боячись побачити в одному з них містера чи міс Мердстон. Але жодного обличчя не було видно. Я знав, як відчиняти двері нашого будинку без стуку, і тихо та несміливо ввійшов усередину.

Бог знає, спогади з яких ранніх років збудив у мені голос моєї матері, що я почув його, коли підійшов до нашої старої вітальні. Якусь тиху пісеньку наспівувала вона. Мені здається, що ще лежачи немовлям в її обіймах, чув я цю колискову. Мотив був новий для мене, але водночас такий знайомий, що сповнював моє серце по вінця; ніби друг якийсь повернувся після довгої відсутності!

Самотньо і задумливо муркотіла вона свою пісню, тому я вирішив, що вона сидить наодинці. Нечутно ввійшов я до кімнати. Мати сиділа біля вогню, заколисуючи немовля, поклавши його крихітні рученята собі на шию. Очі її дивилися на нього, співала вона для нього. Більше нікого в кімнаті справді не було.

Я заговорив. Вона схопилася з місця й скрикнула. Але побачивши мене, вона назвала мене любим Деві, своїм рідним хлопчиком. Матуся вийшла на середину кімнати назустріч мені, стала навколішки, поцілувала мене, поклала мою голову собі на груди біля маленької істоти, що лежала там, притулила руки немовляти до моїх вуст.

Я хотів би вмерти. Я хотів би вмерти тоді, з цим почуттям у серці. Я більше був підготовлений до неба, ніж будь-коли після цього.

— Це твій брат, — сказала моя мати, пестячи мене. — Деві, хлопчику мій гарний! Бідолашна моя дитинко!

І вона цілувала мене знову й знову, пригортаючи до себе. Пеготті вбігла до кімнати, впала поруч з нами і на чверть години очманіла від радості.

Виявилося, що на мене не чекали так скоро, бо візник прибув раніше, ніж зазвичай. Виявилося також, що містер і міс Мердстон пішли в гості до сусідів і не повернуться до ночі. Я ніяк не міг сподіватись на це. Я ніколи не вважав можливим, що ми знову будемо втрьох, ніким не потурбовані. На деякий час мені здалося, ніби давні дні повернулися до нас.

Ми пообідали разом біля каміна. Пеготті хотіла служити нам, але моя мати не дозволила їй і посадила обідати з нами. Мені поставили мою стару тарілку з коричневим малюнком войовничого моряка, що пливе під усіма вітрилами, — тарілку, що її Пеготті переховувала десь за моєї відсутності, тарілку, яку Пеготті не дозволила б розбити, як вона казала, і за тисячу фунтів стерлінгів. Мені дали мій старий кухоль з написом «Деві», мої старі ножик і виделку, якими неможливо було порізатися.

Ми сіли до столу, і я вирішив, що настав слушний час поговорити з Пеготті про містера Баркіса. Та не встиг я закінчити перше речення, як вона почала сміятись і затулила обличчя фартушком.

— Пеготті, — спитала мати. — У чому річ?