Андрій Анатолійович Кокотюха - Називай мене Мері...

— Перестань. У мене з ним ділові стосунки. Точніше, у керівництва нашої фірми. «Яструби» охороняють деякі об’єкти. Не приховую, що склав протекцію. Нагорний ніколи не був приємним суб’єктом. Але профі, справу свою знає, ніде правди діти.

— Таке враження, Борисовичу, наче ти виправдовуєшся.

Пасічник знову зітхнув.

— Підполковники, до твого відома, не виправдовуються перед капітанами. Навіть відставні. І все, закриємо Нагорного. Зараз я використовую його втемну.

— Для чого?

— Щоб з тобою поговорити й не ризикувати нічим, — він відчутно втрачав терпець. — А ти мені потрібен, аби вивів на мене Лилика.

— Як я...

— Та не роби з мене ідіота, чорт забирай! — різко перервав його Пасічник. — Він десь на дні, без коліс і напевне без грошей! — він перевів подих, далі повів тихіше. — Кобзар неодмінно вилізе з нори, де б та щілина не була. Йому потрібен контакт із зовнішнім світом. Він загнаний і не розуміє, що й чому відбувається. Попри все Лилик може довіряти лише тобі. Тож знайде спосіб знову поговорити з тобою.

Ага, знайде.

З язика ледь не зірвалася згадка про шприц із зразками крові, які він усе ж передав Ярилові особисто в руки. Кобзареві залежить від висновку експерта, тому він справді шукатиме спосіб вийти на зв’язок. Та в останній момент Головко проковтнув ці слова. Лиш черговий раз здивувався вмінню Пасічника прораховувати наперед будь-яку ситуацію.

Гаразд, майже всяку.

— Не певен, Борисовичу.

— Перестань, кажу. Зараз ти мене ображаєш.

Настала черга Артемові зітхнути.

— Нехай так. Я ж сам хочу, аби ти був правий. Краще хай Олег озветься мені, ніж комусь іншому. Якщо так буде, перекажу, аби вийшов на тебе.

— Я продиктую номер. Запиши. На нього безпечно дзвонити з будь-якого телефона.

— Писати нема чим.

— От же ж опер!

Головко повернуся назад, перетнув зал, ковзнувши поглядом по байдужому Нагорному, попросив у бармена ручку й клаптик паперу.

— Готовий.

Занотувавши, сховав цінний папірчик у задню кишеню джинсів.

— Тоді на зв’язку, Борисовичу?

— Хотів сказати — так.

— Передумав?

— Не твоє, Головко. Чесно. Тримайся далі від Лилика, в тебе скоро двоє діток буде. Коли скінчиться все, зберемося і вріжемо разом за все хороше. Поки роби своє діло. Як треба, я тебе знайду.

— Слухай, це і моє діло!

Бармен глянув на нього, реагуючи на вигук. Артем відійшов, далі заговорив тихіше.

— Кобзар — мій друг. Сам кажеш, помогти йому треба. Зараз ти використовуєш мене, як ось Нагорного. Зв’язковий, передавач. Граєшся в конспірацію, козаки-розбійники, сищики-злодії.

— Ось чому ти маєш сидіти й не рипатися, — жорстко відрізав Пасічник. — Тут не грають, а ти ще цього не зрозумів.

— Та я...

— Все.

Відбій.

Головко подивився на трубку, замислено покрутив. Перевів погляд на Тимура, який помітно нудився, граючись порожньою кавовою чашечкою. Повернувся за столик, простягнув телефон.

— Чітко? — спитав той.

— Нормально.

— А то гляди, — взяв трубку лівою, сховав, з барсетки видобув візитку з зображенням яструба, дзьоб аж занадто вигнутий гачком. — Озивайся, як не то.

Артем поліз по гаманець.

— Сиди, — зупинив Нагорний. — Не збіднію.

— Як хочеш, — знизав той плечима.

— Отак хочу. Допив би, налито.

Плювати, як виглядає. Артем легко допив горілку, зиркнув на залишки в карафці. Вловив хитрий Тимурів погляд, збирався йти. Той, стиснувши горлечко всіма пальцями лівиці, щедро вилив рештки в чарку, наповнивши по вінця.

— Мені чхати на Кобзаря, сам же знаєш. Але він таки вліз у лайно. Схоже, що не в своє. Непорядок. Витягайте. Хай би що там було — за успіх.

Після почутого рука сама потягнулася. Зараз Головко собою не пишався. Та хіба це перший випадок, коли соромишся й робиш. Ковтнув, нічого не відчувши, наче воду. Видихнув, прикривши долонею рота. Підвівся першим.

Попрощалися стримано. Ніколи не дружили, та й зараз зустріч була не в радість. Обоє підкреслювали дистанцію, обох стосунки влаштовували. Картка — ввічливість, вихід із розмови, не більше. Нагорний спитав, чи треба кудись підвезти. Головко відмовився, хоча йому було б зручно. Прикинув, як найкоротше доїхати до вокзалу, найближчої звідси станції метро. Підняв комір, захистивши шию від холодного вітру. Почапав навпростець через сквер.

Зупинив дзвінок.

13

Перша думка — Ніна. Та висвітилося прізвище експерта.

— Ну, є щось? — видихнув у трубку.

— Культурні люди вітаються.

— Ярило, ми вже бачилися сьогодні.

— Н-да, не за адресою я. Це щодо культури спілкування.

— Ти завжди отак починаєш, коли є що сказати.

— Думав, лишуся для світу людиною-загадкою. А бач, увесь на долоні. Ось що значить мати справу з сищиком-практиком.

— Не мороч уже голову!

— Доведеться, — мовив Ярило. — У мене, Головко, не приватний бізнес.

— До чого...

— До того. Ти приніс мені сьогодні чиюсь кров на аналіз. Зразок ніяк не оформлений. Я свою роботу знаю, тож змалював сліди пальчиків із поверхні шприца. І ніби навмисне отримав сьогодні бойове завдання попрацювати з речовими доказами, взятими в хаті Олега Кобзаря. Далі сам розкажеш?

— Промовчу.

— У цьому — твоя оперська мудрість, Головко. Шприц тримав у руках Кобзар, який у розшуку. Доказ не оформлений. Я підпільну експертизу провів, до твого відома.

— Не перебільшуй.

— Так виглядає. Мої висновки нічого не означатимуть, якщо їх не оформити.

— Сонечко, я все зроблю заднім числом за потреби. Ти ж знаєш!

— Про заднє число — дуже добре знаю. Через задницю все робиться, Артемію. І таке ще... Називай мене Сонечком, як усі нормальні люди, позаочі. Є?

— Є.

— Ну, це тобі на майбутнє, — криміналіст заспокоївся. — Тепер до справ. Кров чия? Не крути тільки, скажи це сам.

— Кобзарева.

— Оцінка «п’ять». Тепер трошки прикладної хімії для чайників. Алкоголю там мінімально. Зате є частки гідрохлориду клонідіну.

— А в перекладі?

— Речовина, більше відома як клофелін. Добре розчиняється у воді.

— Він пив воду, — Артем сказав це вголос.

— І що з того? — здивувався Ярило.

— Нічого. Вибач, то я до себе.

— До мене говори, — буркнув криміналіст. — Щоб краще зрозумів, препарату Кобзар ковтнув не аж так багато.