Щепан Твардох - Морфій

для того, щоби справді перевірити особу випадкового пасажира, то радше питання, яке має забезпечити його від осуду через надмірну наївність. Це питання вартового, котрий просить пароль у генерала, що приїхав з візитом, — не тому, що його не впізнає, але саме тому, що, розпізнавши вищого офіцера, хоче покрасуватися перед ним своєю відданістю службі.

І Костусь, мій Костусь, знову робить те, що я йому кажу. Дивиться на водія крижаним поглядом, спідлоба, краєм ока, тоді звертає погляд на вулицю і буркає:

— Das ist ein Staatsgeheimnis![44]

І вже й не відводить погляду від вітрового скла, натомість дістає з кишені цигарку, звісно, не питаючи дозволу. Вони не наважуються запитати про його побите лице. Може, зрештою, й не зауважили в темряві. Блондинчик із заднього сидіння вже підносить вогонь, водій смикає важіль на коробці передач, їдуть.

А я не можу в це повірити. Не в те, що відбувається, бо я ж бачу, як це відбувається, розумію механізм. Не можу повірити, що здобувся на таку браваду.

Де знайшов у собі таку відвагу — кинути власне життя на шальку терезів, пістолетик у кишені, дорога на ешафот?

З-поза мене прийшла та відвага, ізсередини.

Але їдемо.

Німці не знали Варшави, тому я давав їм короткі розпорядження, тут повернути, тепер тут, Єрусалимські, Желязна, Лєшно, осьде суд, осьде номер 60. Їхали мовчки і в цигарковім димі.

Сказав їм на мить зупинитися, крізь вікно оглянув кам’яницю, німці терпляче чекали. П’ять поверхів, на першім якась цукерня, у якій я ніколи не був, але в якій судові поразки напевне підсолоджувались тістечками і кавою, а успішні рішення обмивали коньяком. У кількох вікнах горіло світло, певно, вже є струм.

А радше: тут був суд, бо які зараз можуть бути суди?

Зрештою, мабуть, вони таки будуть, тому тістечка, кава і коньяк також будуть, як завжди.

Сказав їм їхати далі, а щойно минули Сольну, я сказав припаркуватися біля кінотеатру «Феміна». Вийшов, не попрощавшись, грюкнув дверима, владно махнув рукою: Los! Los![45]

І поїхали. Ще до початку війни був на відкритті цієї «Феміни», був на відкритті цієї «Феміни» в новій, модерновій кам’яниці, а зараз що?

Зостався на вулиці Лєшно з пістолетиком у кишені та серцем у грудях, котре оце перестало битися, і з кишками стиснутими, згорнутими у страшний вузол.

І що тепер, коли я вже тут опинився, що тепер? Що я можу зробити?

Я йшов униз вулицею Лєшно і не знав навіть, з чого почати, любий-Боже-в-котрого-не-вірю, або ти порадь, або хай дияволи твої порадять, що робити, що робити?

У кишках мені нараз зробилося страшно гаряче, то я й знаю, що не витримаю, вбіг у першу-ліпшу браму. Хотів ту потребу справити просто в брамі, але штурхнув ворота — і вони були відчинені, так їх залишив нерозважливий сторож. Може, через війну чи, може, втік? То я вбіг у двір кам’яниці під номером 52, заховався в темряві за збитою з дощок будкою і, з усіх сил стискаючи сідниці, почав боротися спершу із застебнутими на ґудзики підтяжками, тоді з гачками на штанах і далі з ґудзиками спідньої білизни, аж нарешті вдалося розстебнути спідні та зсунути їх донизу разом зі штанами, у кишківнику все вирувало, але я ще подумав, що забрудню собі піджак, тому зняв його й повісив на цвяшок, котрий виступав із дощок, тому тільки останньої миті встиг присісти і випорожнити кишки. Не маючи вибору, підтерся носовичком, кинув його в куток і, одягнувшись, із відразою зрозумів, що, вберігши піджак, закаляв собі труси.

А кажучи зовсім просто — обісрався.

Матінка натерла б мені вуста милом за таке слово, але я, власне, це й зробив — обісрав собі спідню білизну. Не дуже, але таки дав мокрим гівном, яке розмащується моєю дупою. Обісрався. Гівном.

Я казав би звичніші слова, якби вони якось могли допомогти моїй ситуації, але вони, вочевидь, не могли. З носовичка вже жодної користі бути не могло, тому я відкинув його на купу того, що вже позалишали в дворі кам’яниці на вулиці Лєшно, 52.

Дістав сірники, запалив, роззирнувся навколо: нічого придатного.

— А ти тут чого среш, тобі тут очко? — закричав із вікна чоловічий голос.

Я відчув себе не тільки брудним, а й скомпрометованим у цьому бруді, засоромленим, оголеним.

Атакуй, Константи, інакше втечеш ізвідти, як школярик, спійманий за онанізмом. Мусиш атакувати, мій любий, мусиш!

— Schnauze halten, du Schwein! — гукнув у відповідь. — Ich habe den Krieg gewonnen, also werde ich auch scheißen, wo es mir passt![46]

Зачиняючись, грюкнула віконниця.

Отож і стою собі я, Константи Віллеманн, уночі в дворі кам’яниці на вулиці Лєшно, номер 52, стою я, офіцер резерву, рантьє і бонвіван, стою з побитою губою в обісраних штанах з англійського твіду, вдаю німця-тріумфатора, котрий може срати, де йому подобається.

Але тут у засідці я зараз почуваюся в безпеці, бо ж німця не зачеплять, тому я дістав із нагрудної кишені єдвабну хустинку і тер нею штани, як ошалілий, аби нарешті кинути її там, де вже лежав носовичок.

Мені здавалося, що я весь виваляний у тому гівні, ніби гівно набилося мені навіть до носа й під нігті. Під нігтями насправді могло й бути, бо тут усе одно ніде помити руки.

Тож я повернувся на вулицю та рушив у свій бік, смердячи, хоч уся ця ситуація мене трохи розвеселила, знову без плану і гадки, що робити далі.

Минув станцію невідкладки.

Став перед адресою Лєшно, 60. Вітрина кав’ярні вся заклеєна смугами паперу, можливо, власник утік, у кожному разі заклад, з вигляду, не працював.

Спробував: браму замкнено.

Що робити, що робити?

А просто!

Кинувся грюкати в двері, ніби на пожежу. За хвилину здалеку почувся голос вартового.

— Та зараз, до ясної холери, що у вас там, пожежа, людоньки, та ви знаєте, котра година?

На мене глипнуло велике квадратне око оглядового віконця. Повертаюся до нього непобитим профілем.

— Хто ви, пане, до холери, є? — запитав двірник.

— Aufmachen, Polizei![47] — просичав.

Ох, як же той бовдур відразу перелякався!

А чому я подумав, що він бовдур? Губа в нього, як у бовдура, хіба цього мало? У мене також губа, як у бовдура, — побита.

Брама переді мною обернулась проходом.

— Прошу, прошу дуже… — принижено шепотів сторож.

Я тільки махнув рукою і рушив угору східцями, за мною линув сморід гівна. Проминув третій поверх, а в мене була безоглядна рішучість, безоглядна впевненість у собі, але загалом