Володимир Володимирович Рафеєнко - Мондеґрін

цьому не може бути сумнівів), коли Габінський пив коньяк з Олею-Лукойєю, стояла прекрасна довга київська осінь, а сьогодні в цьому ж таки місті спостерігається така потужна весна, що перед нами постає (не може не постати) питання зими, яка кудись зникла, провалилася в щілини між світами чи, може, тільки чекає на нас попереду, скажімо, відразу за весною. Так чи сяк, панове, спробуймо використати мозок.

Якщо куля вилітає і кудись летить, а потім прилітає і кудись падає, то звідки ти знаєш, що вона випущена саме з тієї рушниці, якої у тебе вже немає? І взагалі ні у кого немає. Може ж рушниця канути в умовне небуття? Запросто. Якщо в тебе немає зброї, з якої зроблено постріл, то в тебе немає нічого. І говорити нема про що. Ти просто багато уваги приділяєш речам неіснуючим. Та не переймайся, зараз розберемося. Хай, братчику, в нас із тобою є два чи навіть три трупи (а весна прийшла відразу за осінню, з чого можна зробити висновок, що насправді тепер зима). І це факт. Але ще Арістотель помітив, що у фактах сенсу немає. Зрозуміти факти з них самих неможливо, треба побачити, розпізнати та вербалізувати змістову структуру події.

Габінський не розумівся на криміналістиці, просто міркував, намагаючись триматися здорового глузду. Зрештою, якщо вже розбиратися достеменно, як ти можеш бути впевненим, що куля взагалі вилітала? Ці павуки, що прибули в матір міст руських під покровом глупої ночі чи не менш глупого дня, могли від народження носити в собі ці кулі. Їм ці кулі їхня матінка передала через пуповину (якщо батько — через фалос). По-чесному, саме цей варіант із наукового погляду видавався Габі найбільш зваженим і зрозумілим.

Як і той впертий факт, що його, людину просту переселену (це виявилося тільки сьогодні), весь цей час використовували. Це дуже і дуже печально. З ним гралися його найкращі друзі, ці підступні кияни, хитрі та всемогутні, як кішка грається з пташиною, що впала з дерева (ні батька, ні неньки). І крила всі в неї переламані, і серце в неї болить. І в цьому, власне, ніхто не винен. Зрештою, так було завжди в житті: головна проблема Габінського — це сам Габінський.

Але ж як тонко вигадано! Використовувати як найманого вбивцю людину, яка нічого не пам’ятає, все плутає, ні в чому не впевнена і нізащо не з’ясує, стріляла вона, читаючи Шевченка, кулями такого-то калібру чи не стріляла.

А було б доречно. Тече вода в синє море, бамц, бамц, бамц, Та не витікає, бамц (ця нарешті в голову), Шука козак свою долю, бамц, бамц бамц, А долі немає (тіло сповзає на підлогу). Печальний бармен дивиться на вбитих, на калюжі крові, що збираються на підлозі, на втомленого, але при цьому й натхненного стрільця, і тихесенько шаленіє.

Але тут раптом до вбитих надходить підмога. Габа підривається зі стільця, летить у повітрі й кричить: «Минають дні, минають ночі, Минає літо, шелестить!» Вони починають стріляти тільки в ту мить, коли Габінському вдається сховатися за величезне механічне піаніно, велику металеву потвору, яку в народі називають піанолою. Наш стрілець наразі не стріляє у відповідь, не може собі дозволити цього, бо пацифіст і неврастенік. Він мусить пересвідчитися, що все можливе та неможливе для налагодження миру й добросусідських взаємовідносин зроблено.

Я вас не чіпав, кричить він, я простий донбаський кобзар, сліпий і понівечений долею, згадайте обличчя своїх батьків (таблицю Брадіса) та йдіть з Богом! І тут, звичайно, ті троє, що залягли у підсобці, починають шмалити з револьверів. Габінський розуміє, що виходу іншого немає, треба переходити до ескалації конфлікту (хто до нас із мечем прийде). А щоб якось додати у процес культурологічного змісту, згадує Мандельштама. Йой, руно золоте, бамц, бамц, бамц, три кулі — і всі у серце, де ж ти є, золотаве руно? Бамц, бамц, бамц. Ще двоє впали.

Очі зажмурені, бо інакше стріляти Габінський просто не може, руки тремтять. Дивлячись на нього, кожен притомний слідчий розуміє: якщо й стріляла ця людина в Півня і Хробака (Лаврентій з пінцетом, жирандоля гуде та дзенькає), про яких не пам’ятає тепер нічого, то лише маючи на увазі щось зовсім інше. А кулі свистять (ты меня ждешь и у детской кроватки не спишь).

Піанолу зачепила остання черга з кулемета. Вона починає грати танок маленьких лебедів. Пожовкле листя, гаснуть очі, бамц, бамцуг, бамцань, бамцень, бамцунг, заснули думи, серце спить, цугцванг — пішло рикошетом. Габа стріляє, не розплющуючи очей, і йому врешті-решт починає снитися сон. Але крізь це сновидіння, наповнене брунатними, жовтими та помаранчевими кольорами, кольорами буряка, свіжої картоплі та єгипетських апельсинів, він продовжує вмолочувати у своїх ворогів нищівні за своєю правдивістю рядки. І все заснуло, і не знаю, чи я живу, чи доживаю, чи так по світу волочусь, бо вже не плачу й не сміюсь… Бамцвень, бамцаринг, бамцюдой, бамдзен. Супротивники валяться, але їх не меншає. Піанола гримить, лебеді вже навіть не танцюють (єбать, хлопці, пищить один із них, що за нахуй), а метляються по сцені й моторошно гикають (продовжений ефект сосіпатри-габінського) від страху та втоми.

Влучно вибравши момент, Габінський перекочується з-за піаноли й опиняється за дубовою стійкою. Нападники лізуть у вікна. Габа перевіряє набої, їх залишається обмаль. Але ж до кожного пістона можна додати слово, перенасичене метафоричною і вбивчою силою. Габі вже нема чого втрачати. Все ясно, чого там. Загинув капітан Петренко. Лежить убитий між Подолом та Оболонню майор Василь, і крізь його мозолисті пальці проростають сторінки цього роману. Не залишилося більше нікого.

І Габрієль підіймається на повен зріст. Закінчений концерт, буран-дада-дада, лиш відгомін — омана. Кінець усього — смерть, буду-буду-будень, таємна і незнана. Вороги засипають недолугими тілами підлогу закладу, Габінський зі своєю рожевою лялечкою (з підствольним трубчастим магазином) виходить на вулицю. Останні набої — солодші за останню любов.

І радісне й сумне — о все це, все це, все — минає, мов примара. Чотири снайпери одночасно влучають Герою України Габрієлю Богдановичу Габінському в груди. Вже Бог кладе мене, — ті-і-і-інь, ті-і-і-інь, ті-і-і-інь, — мов скрипку, до футляра.

Він повільно й красиво припадає на одне коліно. Якийсь час стоїть так, витримуючи паузу. Кров розтікається по грудях, проступає крізь одяг, починає крапати на підлогу. Габа прикладає руку до вологої сорочки, дивиться на руку, мудро і печально усміхається заляканим до діареї голубам, тобто лебедям, а також заплаканим глядачам (жіночої статі) у партері життя.

Прощайте, каже він,