Володимир Володимирович Рафеєнко - Мондеґрін

дівчата. Дівчата-потерчата. Зробив усе, що зміг. Хай ті, хто прийде після мене, приберуть після себе. Лягає на сцену, складає руки на грудях. Хвилинку думає. Потім промовляє у світле-світле синьо-жовте небо над головою. Я знаю, спати мені не можна. Знаю, що зранку все почнеться знову. Почнеться знову таке, про що я наразі не маю жодного уявлення. Здається, ніколи-ніколи в житті не вийти мені з цього лабіринту. Десь я чув приказку. Назад дороги немає, а попереду ми вже були. Це про мене. Габінський сміється, плаче, знову сміється, заплющує очі й нарешті дозволяє собі насолодитися сном.

***

— Ей, хлопче, ти довго ще плануєш тут сидіти? Фільм давно вже скінчився. Треба йти додому. — Габінський прокинувся, побачив невиразну низькувату й темнувату постать перед собою.

— Так-так, — сказав він, підвівся, окинув поглядом зал, дійсно, порожній. — А котра година? — запитав він.

— Одинадцята.

— Нічого собі, — пробурмотів Габа, — дякую, — і пішов на вихід.

— Вихід не в той бік, — терпляче зауважив працівник. — Ось тудою і ліворуч.

— Добре, дякую, — Габа пішов, як йому підказали. Вийшов на вулицю. Волохатий сніг ліниво сипле з неба. Вітер сильний. Ліхтарі погойдуються. Машини, проїжджаючи, засліплюють очі фарами. Перейшов через дорогу. За спиною залишився зелений корабель великого торговельного центру, з тим кінотеатром, до якого в такі дні завжди втікає від життя Габрієль. І вже котрий рік поспіль ніяк не може запам’ятати його назву.

Десь тут будинок, де він винаймає квартиру разом із дружиною. Заждіть. Здається, тут. Один поворот, другий. Під’їзд. Ліфт повільно рухається вгору. Чорний ґудзик дзвінка. Мелодії майже не чутно, а може, не чутно взагалі. Здається, дзвінок не працює і ніколи не працював, але дружина завжди відкриває двері, коли він тисне на цю холодну чорну кнопку. То не має значення, працює дзвінок чи ні. Двері відчиняє втомлена Снавдулія, усміхається Габі.

— Нагулявся? — каже, допомагає зняти куртку. — У кіно був?

Габа киває і проходить до кухні. Там бачить Фердинанда, який сьорбає чай. На столі дитяче печиво, цукерки, в креманці солодкі горішки. Побачивши Габину постать, приятель підводиться.

— Ось вирішив вас провідати, годину сиджу, а тебе все немає і немає, — усміхається він. — Як ся маєш? Тут для нашого часопису треба зробити кілька інтерв’ю з видатними людьми. Зробиш? Хотів з тобою обміркувати загальну стратегію цих матеріалів. Крім того, головний би хотів, щоб ти подумав про цикл есеїв. Добре платять, — Фердинанд із теплою посмішкою дивиться на Габінського, Габінський без жодного виразу дивиться на Фердинанда. — І ти ж пам’ятаєш, — продовжує той, — у неділю ми чекаємо на вас? Тільки заради Бога, приходьте до шостої, до приходу інших, добре? Хоча б поспілкуємося трішечки. Сто років уже не сиділи по-людськи.

Габа нічого не відповідає, виходить із кухні, проходить до кімнати, знімає одяг і голий лізе під ковдру. Ліжко старе і скрипить під ним. Простирадло холодне. Подушка крижана.

— Ти краще йди, Фердинанде, — чує Габінський слова дружини, — він у такі дні не дуже добре себе почуває.

Що саме відповідає Фердинанд, не чутно. Траскають двері, це він пішов. Зі шпарин з-під вікна дує вітер. Треба якось їх залатати. Снавдулія заносить чай.

— Що дивився?

— Не пам’ятаю, — каже Габа, сідає у ліжку, бере чай із рук дружини. — Мабуть, щось голлівудське, не важливо.

Дружина сідає поруч, гладить його по голові.

— Заєць мій нещасний, — каже, — бідолашна моя голівонька.

— Я не заєць, — каже Габінський, — я — лев.

— Лев’ячий заєць, — продовжує гладити голову Габінського дружина.

— Скажи мені чесно, — питає Габа, — я хороша людина?

— Хороша ти людина, — цілує дружина Габине плече, — дуже хороша.

— А війна коли-небудь закінчиться?

— Обов’язково закінчиться.

— А коли-небудь я буду здоровий?

— Ти й тепер майже здоровий, тільки іноді, бачиш, у тебе рецидиви. То нічого. Професор казав, що все минеться. Треба було нам раніше з міста виїжджати. Раніше б виїхали, не було б у тебе такого. Ніхто нам не винний. Але все буде добре. Все минеться.

— Все минеться, — задумливо повторює Габа, робить кілька ковточків. — А ось що мені скажи. Я коли-небудь працював у торговельному центрі в овочевому і бакалії? Не було такого, щоб я возив там цукор, овочі й таке інше? Може, не в цьому році, може, в минулому? Може, ще до війни? Подумай.

— Ти краще лягай, — лагідно усміхається дружина, — лягай, мій хороший. Ніколи ти овочі не возив, у торговельних центрах не працював. Усе буде добре. Зараз я вимкну світло, а ти закриєш оченята і будеш спати.

— А ти що будеш робити?

— Як що? — усміхається Снавдулія і починає роздягатися. — Ляжу поруч із тобою, буду співати тобі пісеньки.

— І все минеться?

— Так, мій хороший, все минеться.

Габа заплющує очі.

— Ти обіцяла заспівати щось, — нагадує він.

— Так, — каже вона, — зараз. А яку пісеньку ти бажаєш?

— Лілі Марлен, — відповідає Габа.

— Добре, — каже дружина, — добре. — І кілька хвилин мовчить. До її мовчання чомусь дуже пасує спів вітру за вікном, разом вони народжують спокій.

— Починай, — каже Габінський, — зразу з приспіву.

— Добре, — дружина знову мовчить якийсь час.

Вітер виє (зима, братчику мій, така зима).

— Біля «Карматауну», — починає нарешті дружина, — в світлі ліхтаря, — голос у неї не великий, але дуже ніжний, лагідний, — з вечора кружляє зграя вороння. Це Казимир, це сямісен, це наш фронтир, це Swan, це Swen, — Габа починає засинати, відривається від ліжка і летить кудись у просторі й часі, — моя Лілі Марлен, моя, — повторює Снавдулія (цілує Габу у скроню), — Лілі Марлен.

***

Він прокинувся вночі. Дружина спала поруч, вітер гудів, і було дуже холодно у кімнаті, але не це змусило його розплющити очі: дзвонив той дзвіночок, який ніколи не працював. Він дзвонив так тихенько, що у всьому світі міг чути його тільки Габа. Габінський глянув на обличчя дружини. Вона спала так солодко і міцно, як сплять тільки діти. Обережно, щоб не розбудити, він піднявся і вийшов у передпокій. Дзвіночок співав і співав тонесеньку тихесеньку пісеньку. Стоїть гора високая, — співав він, — попід горою гай.

Габінський підійшов до дверей. Відчуваючи, що, відчинивши, він більше ніколи не засне, а не відчинивши, ніколи не прокинеться. Перевів подих, заплющив очі. Відкрив двері — і ледь не розплакався. На порозі стояли п’ятеро малесеньких діточок (спи, Ісусе, спи).

Кінець, серпень 2018 року

Інформація видавця

УДК 82-3

Р 26

Р 26 Рафєєнко, Володимир

Мондеґрін. Пісні про