Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

вимокли аж до колін. Тричі я спотикалась і вичовгала одну руку в бруді. Те саме відбувалось і з Локвудом, та він зносив це без жодного нарікання. Ми прямували за ліхтарем Костомахи-Фло, що підскакував і пересмикувався в її руках, мов болотяний вогник. Вийшовши з-під непроглядної темряви моста, ми рушили Саутворкською набережною, від якої з правого боку відпливали кучеряві хвилі. Над річкою клубочився туман. На протилежному березі, мов чорна безформена скеля, височіла пристань. Червоні й помаранчеві вогні мерехтіли на кінцях кранових щогл і стріл.

— Ось ми й прийшли, — озвалась Костомаха-Фло.

Вона підняла ліхтар. З бруду двома рядами стирчали високі чорні дерев’яні стовпи — футів з дванадцять заввишки, — що позначали лінію давно зруйнованого причалу. Стовпи геть пообростали почорнілими водоростями й скойками. Подекуди на них ще збереглися залишки гнилого настилу. Найдальший із цих стовпів височів ліворуч від нас; там, де ми стояли, був лише м’який, перемішаний з дрібними камінцями мул.

Костомаха-Фло помітно пожвавішала. Вона кинула вбік свій лантух і підійшла до нас.

— Ось ми й прийшли, — повторила вона. — Тут те, що мені треба. Тільки я не можу до нього дістатись.

Локвуд дістав ліхтарик і посвітив ним довкола.

— Ану, покажи. Якщо ця річ важка, у мене є мотузок.

Фло реготнула:

— Та ні, неважка. Навіть маленька. Треба тільки почекати... Стійте на місці. Це ненадовго...

Сказавши це, вона майнула до найближчого стовпа, обійшла його й подалася до наступного, без упину хихочучи.

Я нахилилася ближче до Локвуда.

— Невже ти не бачиш, — прошепотіла я, — що вона цілком божевільна?

— Так, у неї дещо дивакувата вдача.

— Ще й така огидна! Пхе-е-е! Ти підходив до неї близько? Цей сморід...

— Знаю, — лагідно відповів Локвуд. — Запах справді трохи неприємний.

— Трохи?!! Мені від цього смороду аж носа закладає! Якщо...

Я замовкла, несподівано стривожившись.

— Що таке, Люсі?

— Ти нічого не відчуваєш? — запитала я. — Щось починається!

Я засукала рукави: мої руки вкрилися гусячою шкірою. Серце забилося вдвічі швидше, а шию залоскотало. Кожен агент знає, що ці прикмети віщують прояв.

— Наповзає страх, — провадила я. — І холод. А ще... чуєш цей запах? Ніби гнилизна....

Локвуд нюхнув повітря:

— Правду кажучи, я думав, що це від Фло.

— Ні. Це Гості...

Ми разом витягли свої рапіри й схвильовано втупились у морок. Десь далеко, між стовпами, стрибав ліхтар Фло й було чути її регіт. Туман заклубочився ще густіше, нас оточила пітьма... Привиди наближались.

12

Локвуд першим побачив прояв — у нього кращий Зір, ніж у мене.

— Ось там, — прошепотів він. — Бачиш другий від кінця стовп?

Я скоса позирнула крізь темряву й клуби туману. Якби я дивилась прямо — туди, куди показував Локвуд, — то не побачила б нічого. А зараз, дивлячись не на стовп, а на середину річки, я краєм ока помітила, що біля стовпа висить у повітрі світла пляма. Вона була ледве помітна, майже невидима, наче смужка вологи на скельці окулярів.

— Бачу, — відповіла я. — Схоже ніби на Тінь...

— Схоже, — трохи спантеличено мовив Локвуд. — Дивна річ. Ми ж на самісінькому березі Темзи, протічної води тут не бракує...

Велика таємниця Проблеми складається з незліченних дрібних таємниць, і однією з найвідоміших є той незаперечний факт, що Гості всіх типів і вдач ненавидять протічну воду. Вони не можуть перебувати біля неї, навіть на короткий час, і тим паче перепливати її. Кожен агент рано чи пізно пересвідчується в цьому. Джордж розповідав, що колись він урятувався від Спектра, пустивши воду з садового шланга й заховавшись за її тоненьким струменем. Саме тому в центрі Лондона під крамницями стільки каналів, а частенько торгівлю взагалі влаштовують на самій Темзі — на човнах.

Річка була за якихось двадцять ярдів від нас, та перед нами все одно мерехтіло примарне сяйво.

— Зараз відплив, — припустила я. — Вода відступила, а Джерело повинне бути сухим.

— Мабуть, так, — Локвуд присвиснув. — Я такого й не сподівався.

— Зате Фло сподівалась, — відповіла я. — Вона піддурила нас. Це пастка!

— Ба ні! — вигукнув її голос просто мені у вухо. Я підскочила, зіткнувшися з Локвудом, і крутнула в повітрі рапірою. Костомаха-Фло наближалась до мене. Вона знову накрила рядниною ліхтар; її брудне безформене обличчя ніби плавало серед темряви.

— Кажеш, пастка? — просичала вона. — Це ваша частина угоди. Ми разом побрьохались у бруді — що тут такого? Ти ж агент! Тобі не страшно!

— Там лише одна Тінь?

— Ти бачиш тільки одну? — вона так міцно стиснула губи, що все обличчя взялося зморшками, й зневажливо пирхнула. — Чудово! Для хорошого агента — просто неймовірно! Їх тут дві дурна дівахо. Біля тієї великої — ще одна, маленька.

Я знову поглянула в темряву:

— Другої я не бачу. Не вигадуй!

— Ні, Фло каже правду... — Локвуд притулив долоню до очей, вочевидь про щось серйозно замислюючись. — Є й друга. Ледве помітна, розпливчаста, наче хмаринка. Більша Тінь скидається на жінку в капелюшку або шалі... довга спідниця... часів, мабуть, королеви Вікторії або Едварда Сьомого.

— Так, так! Старий привид! — підхопила Костомаха-Фло. — Напевно, мати й дитина разом кинулись у Темзу. Самогубство і вбивство — давня трагедія. Їхні кістки, мабуть, десь під цією пристанню... А ти не бачиш їх? — звернулась вона до мене. — Ну-ну!

— Зір — не мій Талант, — сухо відповіла я.

— Та невже? Ганьба та й годі! — Її голова здригнулась. — Гаразд, досить уже балачок. Тепер допомагайте мені. Робімо так. Разом підповзаймо до того стовпа — поволі, потихеньку, без галасу, щоб вони нічого не запідозрили. Це неважко. Ви стежите за ними, щоб вони там не хвилювались, поки я працюватиму своїм вірним ножиком. — Вона дістала з-під своєї бридкої куртки короткий кривий клинок із подвійним зубцем на кінчику — щось на кшталт великого консервного ножа чи виделки, якою їдять заливного вугра. — Просто прикрийте мені спину. І все. Це недовго. Я швидко впораюсь.

Я аж скрикнула з огиди:

— То ми стоятимемо на варті, щоб ти викопала кістки мертвої дитини? А потім продала їх на чорному