Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

class="p1">Першою несподіванкою — особливо зараз, коли вона позбулася свого тягаря, — виявилось те, що Фло була на пів голови вища за мене. Про її фігуру важко було сказати щось певне, бо людина при здоровому глузді навряд чи наважилася б зазирнути під її одяг. На ній була невимовно брудна синя куртка, що майже сягала її колін, геть заляпана знизу вологою та мулом. Куртка була розстебнута: з-під неї визирала сорочка з бруднющим коміром і ще брудніша завелика кофтина, яка просто-таки висіла над старезними вицвілими джинсами. Ноги в неї чи самі собою були здоровенні — таких я не бачила ще ні в кого, — чи просто були взуті у високі чоловічі гумові чоботи, чи те й інше заразом. Носаки чобіт були вивернуті, наче лапи в качки, й гучно хлюпали по мулу й воді.

Стан Фло був двічі обкручений мотузком, що правив їй за пояс. На цьому поясі, між бганками куртки, щось висіло — можливо, то була навіть рапіра, яку не дозволено носити нікому, крім агентів.

З її згорбленою постаттю й кульгавою ходою вона могла б видатись підстаркуватою. Отож другою несподіванкою для мене став момент, коли Фло скинула свого бриля з широкими крисами. Під копицею волосся, світлого й жорсткого, як стара солома, було повно бруду — на чолі, в зморшках біля очей, у кожній найменшій заглибині. Це робило її схожою на звичайного лондонського бурлаку, який шукає собі безпечного прихистку на ніч. Проте насправді цей бурлака був дівчиною-підлітком — з невеличким кирпатим носиком, широким обличчям, рожевими, заляпаними мулом щоками і ясно-блакитними очима, що блищали, наче зорі, в ліхтарному світлі. Вуста її були широкі, скривлені в зневажливій усмішці, а голова — погрозливо схилена вперед. Фло помітила мене з першого погляду, однак зосередила всю свою увагу на Локвуді.

— А ти не змінився, — сказала вона. — Такий самий красунчик.

Локвуд усміхнувся:

— Привіт, Фло. Давно не бачились.

— Авжеж. А ти й досі не можеш купити собі хороший костюм. Диви, не нахиляйся низько в цих штанях, а то сорому не оберешся. Я ж ніби казала тобі, щоб ти сюди більше не пхався.

— Справді? Я щось не пригадую. А я хіба не казав тобі про льодяники з лакрицею?

— Це нічого не змінює. Давай-но їх сюди! — вона взяла паперовий пакунок худою рукою, схожою на кіготь, і засунула його кудись під куртку, непристойно присівши. А тоді пирхнула:

— А це що за діваха?

— Це Люсі Карлайл, моя помічниця, — відповів Локвуд. — Відразу скажу тобі, що вона не має жодного стосунку ні до ДЕПРІК, ні до агенції «Ротвел». Вона — незалежний оперативник, працює зі мною, і я довіряю їй своє життя. Люсі, познайомся. Це Фло.

— Привіт, Фло, — сказала я.

— Для тебе — Флоренс Боннер, — пихато промовила дівчина. — Знайшов собі ще одне опудало, Локвуде?

Я сердито блиснула очима:

— Пробачте, я — професійний агент! Що значить «ще одне опудало»?..

— Послухай-но, Фло. Я розумію, що ти заклопотана... — перервав її Локвуд тим голосом, яким зазвичай розмовляв з дратівливими клієнтами й сердитими кредиторами, що висаджували наші двері, а потім розцвів у широченній сонячній усмішці. — Я не хотів турбувати тебе, але нам потрібна твоя допомога. Кілька слів — і підеш собі. Вчора стався злочин, поранено підлітка. Нам відомо, що це скоїв один торговець артефактами, але ми не знаємо, де його зараз шукати. Якби ти могла підказати нам...

Блакитні очі Фло примружились і зникли між брудними зморшками.

— Годі шкіритись, — відповіла вона. — Торговець артефактами... Як його звуть?

— Джек Карвер.

Від річки війнуло холодним вітром, що розкуйовдив копицю волосся на голові Костомахи-Фло.

— Пробач. У нас закон мовчання. Своїх ми не виказуємо. Тільки так і виживаємо.

— Про це я чув, — відказав Локвуд, — тільки знаю, що ви не лише конкурентам горлянки ріжете, а й рідних бабусь за шестипенсовик продаєте.

Дівчина стенула плечима:

— Чого не зробиш заради власного здоров’я... — вона вхопилася за свій лантух. — А я не хочу, щоб мене винесло припливом на берег. Бувайте.

— Фло, я ж приніс тобі льодяники!

— Цього замало.

— Нічого не вийде, Локвуде, — мовила я. — Вона просто боїться. Ходімо.

Я взяла його за руку і обернула до сходів. Обличчя дівчини раптом витяглось і зблідло:

— Що ти сказала?

— Люсі, не роби дурниць...

Та я вже не могла мовчати. Костомаха-Фло так розсердила мене, що я вирішила сказати це їй щиро. Часом надмірна чемність лише під’юджує.

— Гаразд! — вигукнула я. — Нехай собі й далі хлюпочеться в бруді, поки ми ганяємось за чолов’ягою, що поранив підлітка й розграбував могилу. А ще в нього зараз страшний артефакт, який, можливо, загрожує цілому Лондону! Кожному — своє. Ходімо!

Стрибок — і поряд зі мною з’явилась її смердюча куртка, а брудне обличчя притулилося до мого. Я відсахнулась.

— Щось мені твої балачки не подобаються, — процідила Костомаха-Фло.

— Нічого, — лагідно відповіла я. — Я тобі не дорікаю. Кожному треба знати своє місце. І боятись небезпеки. Так заведено... А тепер відсунься, будь ласка, назад зі своїм лахміттям.

— Думаєш, я тут боюся небезпеки? Думаєш, моя робота така безпечна? — обличчям дівчини промайнула ціла череда почуттів — від гніву й відчаю до хитромудрого задуму, хоч в останньому — за темрявою, брудом на її обличчі та бурчанням у череві, — я впевнена не була. — Ось що я тобі скажу, — провадила вона, несподівано відліпившись від мене й легенько пострибавши вбік у своїх здоровенних чоботях. — Пропоную вам оборудку. Ви — мені, а я — вам. — Вона зупинилася серед мулу й підхопила ліхтар. — Підходьте сюди, якщо не боїтеся замочити ніжки. А потім я розповім вам усе про нього.

— Виходить, ти знаєш Джека Карвера?— спитав Локвуд. — І розкажеш про нього нам?

— Авжеж, — її очі блиснули, а рот вишкірився. — Тільки спочатку трохи покопайте ручками мул. Мені теж треба допомоги. Я тут дещо не змогла зробити сама.

Ми з Локвудом перезирнулись. Правду кажучи, божевільна посмішка дівчини не викликала в нас великої довіри. Проте вибору не було — ми мали продовжувати своє розслідування. Ми зіскочили з піску в мул.

* * *

Через двадцять хвилин мої черевики геть просякли, а леґінси