Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

— Авжеж, — щиро кивнула Фло.

— Нізащо! Локвуде!..

Він стиснув мені руку:

— Ходімо, Люсі. Фло — людина розумна й кмітлива. Вона має потрібні нам відомості. Якщо ми хочемо їх дістати, треба допомогти їй. Усе дуже просто. — Ще один міцний потиск руки.

Фло вишкірилась у вдячній, навіть трохи дурнуватій усмішці:

— О, Локвуде, ти завжди так мило говориш! Це один з твоїх найкращих талантів. Не те, що в цієї похнюпленої кобили. Що ж, ходімо! Вперед! Слава чекає нас!

Ми з Локвудом без зайвих слів перевірили свої ремені й приготували рапіри. Тіні зазвичай дуже мляві й неквапливі: вони надто занурені в спогади про минуле, щоб звертати увагу на живих. Проте надто покладатись на це не варто: Фло, вочевидь, мала всі підстави поводитись якнайобережніше. Потихеньку ступаючи рінню, ми підійшли до великого чорного стовпа.

Високо над нами в нічному небі висіла біла хмаринка, її можна було прийняти за клубочок диму серед зірок.

— Чому вона так високо? — прошепотіла я. Фло прямувала попереду, мугикаючи щось під ніс.

— Це давня висота пристані. Місце, де жінка стояла, перш ніж кинутись у воду... Ти щось чуєш?

— Не можу сказати напевно. Може, жіноче зітхання, а може, вітер... А ти щось бачиш?

— Смертних вогнів немає. Якщо вони померли в протічній воді, їх і не може бути. Але я відчуваю... — Локвуд глибоко зітхнув. — Відчуваю тягар, що гнітить мене. А ти? Це тягар великого горя...

— Так, я теж відчуваю його. Потужний тягар від Тіні...

Локвуд зупинився:

— Стій, Люсі. Бачиш — Тінь ворушиться? Здається, вона затремтіла...

— Ні. Щось не бачу... Поглянь на Фло! Де поділось її самолюбство?

Продавчиня артефактів уже була біля підніжжя стовпа. Поставивши ліхтар на землю, вона присіла навпочіпки — і порпалася своїм кривим ножем у бруді, серед мулу й камінців.

Локвуд поманив мене трохи назад, а сам, не зводячи очей з білої плями, що висіла над нами, став поряд із згорбленою постаттю Фло.

Тепер, коли привид був поруч із нами, тягар посилився. Мене огорнув якийсь моторошний напад смутку. Плечі опустились, коліна почали тремтіти. На очі мені навернулись сльози, а душу пронизувало жорстоке почуття безнадії. Я здригнулась — воно відлетіло. Я дістала з торбини на поясі жувальну гумку і, щоб заспокоїтись, заходилась гарячково жувати її. Колись на цьому місці людський смуток переріс у відчай і призвів до божевільного вчинку... Тепер від нього залишилось тільки відлуння — порожнє й безглузде, що охоплювало всіх, хто стояв поблизу.

Костомаху-Фло, одначе, цей смуток не зачепив. Вона шалено порпалась у бруді, кидаючи на всі боки грудки мулу. Раз по раз вона зупинялась, щоб роздивитись на чергову викопану рештку, перш ніж пожбурити її світ за очі.

У моїх вухах затарабанило. Зітхання, яке я вже чула, стало гучнішим. Біля пляма над стовпом помітно згусла.

Локвуд так само помітив це:

— Фло, вони заворушились.

Продавчиня артефактів, випнувши вгору сідниці, майже занурила голову у викопану діру.

— Чудово. Стає тепліше!

Тягар посилився ще дужче. Вітерець над річкою вщух. Моє серце немовби придавило зверху каменем. Щелепи закусили гумку. Я чула, як ніж шкряботить по вогкій землі, й дивилась на білу пляму в повітрі. Тіні навіть скоса виглядали безформенними, хоч менша спершу здалась мені трохи схожою на дитину.

Аж тут я помітила, що більша Тінь здригнулась. Локвуд помалу позадкував.

— Тепліше! — повторила Фло. — Я вже чую!

— Вони ворушаться, Фло. Це ознака хвилювання...

— Тепліше!..

Тишу зненацька порушив несподіваний вереск. Я відсахнулась і ковтнула гумку. Біла пляма шугонула згори просто на голову Фло. Локвуд кинувся вперед, пронизавши пляму рапірою. Привид метнувся вбік від посрібленого клинка. Я встигла на мить побачити бганки спідниці й схоже на дим волосся. Тінь мовчки зупинилась над нашими головами, за кілька футів від мене, й зависла над землею.

Лють надала їй щільнішої форми. То була висока худорлява жінка в старомодній сукні з вузьким верхом і пишним, широким подолом. На її голові був світлий чіпок, з-під якого вибивалися довгі темні пасма волосся, що наполовину ховали обличчя, а на шиї — намисто з весняних квіточок. Промені потойбічного світла обплутували постать, мов річкові водорості. Внизу до жінчиної спідниці притулилась маленька дитяча фігурка, що трималась за материну руку.

Мені пересохло в горлянці. Я позадкувала, гарячково пригадуючи свої тренування з Есмеральдою в нашій фехтувальній кімнаті. То була не тінь, а Холодна Діва — привид жінки, одержимої своєю давньою втратою. Здебільшого Холодні Діви — похмурі й байдужі духи, що не займають тебе, коли ти шукаєш їхнє Джерело. Проте ця, здається, була інша.

Вона блискавично кинулась на мене. Її волосся розкуйовдилось, на білому, мов кістка, обличчі застиг жах, а холодні чорні очі світилися божевіллям. Відчайдушно боронячись, я крутнула в повітрі рапірою. На мить мені здалося, що мене схопили кощаві руки, а у вухах ударив дзвоном вереск. Проте посріблений клинок захистив мене. Один міцний удар — і повітря очистилось, а дві примарні постаті — маленька дитина й заплакана жінка в старомодній сукні — мчали над мулом геть.

— Повертаймося до стовпа, Люсі!— окликнув мене Локвуд. — Ти стаєш з одного боку, я — з другого. Фло! Озовись! Що ти там робиш?

— Тільки не кажи «тепліше», — зіпнула я, підходячи до неї, — бо зараз полетиш до своєї ями сторч головою!

— Тепліше! — вперто повторила Фло. — Можна сказати, майже гаряче! Є кілька дрібних шматочків... Тільки де ж воно, це Джерело?

Я поглянула на Саутворкську набережну, вслід привидам-утікачам. Вони саме описували в повітрі дугу, повертаючись назад.

— Хай там де воно, це Джерело, вони не хочуть віддавати його тобі! — попередила я. — Швидше, будь ласка!

Фло вибралася з ями з повними жменями якогось дріб’язку:

— Оце, по-вашому, кістки? Це взагалі не кістки! А цей металевий коник, навіщо він мені?

— То забери це все разом, — запропонував Локвуд.

Білі плями тим часом підбирались ближче і вже кружляли над мокрим камінням.

— Я ж не лахміттям торгую! — обурено відповіла Костомаха-Фло. — У мене є свої стандарти, а в моїх покупців — сподівання!

Розлючені привиди поволі набували чіткої форми. Я знову побачила жінчине обличчя — тонкі темні вуста, вирячені очі...

— Фло!..

— Ну, гаразд, — вона підхопила свій лантух, розшморгнула його, — звідти повіяло солодким, приємним ароматом, — і