Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

Я глибоко зітхнула, низько схилила голову і кілька хвилин похмуро мовчала, малюючи на «скатертині мислення». Я малювала дівчину — худорляву дівчину в старомодній літній сукні, з довгими пасмами волосся довкола голови й величезними порожніми очима. Я так міцно тиснула на олівець, що він, мабуть, діставав крізь скатертину аж до стола.

— Не знаю, — нарешті пробурмотіла я. — Все сталося так швидко. Може, тут винна пожежа, а може, я хотіла зберегти хоч якусь пам’ятку по тій дівчині... — Я накреслила велику чорну квітку в центрі сукні. — Слово честі, я ледве пам’ятаю, як узяла це кольє. А потім... я просто забула про нього.

— Краще не казати про це Барнсові, — зауважив Джордж. — Він сказиться, коли довідається, що ти з неуважності носила Лондоном небезпечного Гостя — без усяких запобіжних заходів. Це дало б йому ще одну причину закрити нашу агенцію.

Краєм ока я бачила, як він змащує грінку лимонним сирком. О, цього ранку Джордж був у найкращому гуморі — наче ситий тхір! Я певна, що його тішило моє хитке становище.

— Ти забула? — перепитав Локвуд. — Он як! Оце і є твої слова вибачення?

Я аж спалахнула люттю. Підняла голову, відкинула назад волосся.

— Так! — рішуче відповіла я. — Якщо хочеш знати — чому, то поясню. По-перше, я була трохи заклопотана веселенькою ніччю в лікарні, а потім — хвилюванням за тебе. Та найголовніше — і ти, напевно, думав про це! — я не мала жодної причини вважати це кольє небезпечним. Чому? Бо ми знищили Джерело.

— Ні! — Локвуд тицьнув пальцем здорової руки в скатертину. — Ми думали, що знищили його, та насправді — ні! Ми не знищили Джерело, Люсі, бо воно — тут!

Він показав на невеличку посріблену склянку, що спокійно стояла на столі між маслянкою й чайником. Склянка виблискувала на сонечку; всередині її було видно золоте кольє.

— Як воно може бути Джерелом?! — вигукнула я. — Це ж були її кістки!

Локвуд скрушно хитнув головою:

— Це нам лише здавалося. Привид зник тієї миті, коли ти накрила її кістяк срібною сіткою. Кольє, вочевидь, теж опинилося під нею; цього було достатньо, щоб запечатати Джерело. Але ти поцупила кольє раніше, ніж це сталося...

— Нічого я не поцупила! — сердито позирнула я на нього.

— ...і поклала його прямісінько в кишеню своєї куртки, де вже було повно залізних стружок, пакуночків солі та іншого дріб’язку; його вистачило, щоб стримати Гостя на найближчу ніч. Наступного ранку ти кинула свою куртку на стілець, і кольє випало. Воно лежало серед купи одягу до вечора — отоді привид і зміг повернутися.

— Єдина загадка — чому Гість не був такий дужий і швидкий, як попередньої ночі, — додав Джордж. — Судячи з твоїх слів, він був досить-таки млявий, коли ти вибігла з кімнати.

— Радше за все, трохи солі й заліза висипалося з кишені разом з кольє, — відповів Локвуд. — Це залишало привида слабким і надовго затримало відновлення його сили. Ось чому він не зміг наздогнати тебе на сходах і швидко з’явитись, коли ми піднялися до твоєї кімнати.

— На щастя для нас, — підхопив Джордж, кусаючи грінку.

— Так, так, — замахала я руками. — Однак я хотіла сказати вам інше. Як я розумію, Джерело нерозривне з Гостем, авжеж? Воно — найдорожча для нього річ. Якщо так, то це напевно мав бути кістяк дівчини. — Я взяла склянку й покрутила її в пальцях; кольє всередині загойдалось туди-сюди. — Але натомість виявилось, що це кольє значущіше для Аннабел Ворд, ніж її власні кістки... Трохи дивно, правда?

— Не менш дивно, ніж ота наша історія з мотоциклом, — нагадав Джордж.

— Я згодна, але...

— Сподіваюсь, ти не збираєшся змінити тему, Люсі? — холодно поцікавився Локвуд. — Адже річ не в цьому.

— Знаю.

— Я ще не закінчив. У мене просто слів нема, щоб сказати тобі есе! — Він помовчав, подивився на мене, тоді на вікно — і нарешті гнівно вигукнув: — Я вже й забув, що саме хотів сказати! Річ в одному: більше так не роби! Ти мене розчарувала! Ще з самого початку я говорив тобі: мені байдуже, що ти там ховаєш із свого минулого. Це правда. Але ховатися зараз — це вже інше! Ми — єдина команда й повинні працювати заодно!

Я кивнула і втупилась у скатертину. Моє обличчя водночас і палало, й крижаніло.

— До речі, забудь про це кольє! — провадив Локвуд. — Я сьогодні ж відвезу його до «Крематорію Фіттес» у Клеркенвеллі, де його спалять. Бувай, Джерело! Бувай, Аннабел Ворд! Забирайся й котися, вся ця історіє! — Він похмуро зазирнув у свою чашку. — Ну от, мій чай уже прохолов.

* * *

Звичайно ж, нічні події не принесли нам радощів, та Локвудів настрій і без того був препоганий. Рука, якої торкнувся привид, досі турбувала його. Барнсові слова лежали тягарем на його думках. Та найгірше, що чутки про нашу невдачу на Шин-Роуд стрімко ширилися містом. Уже вранці пожежу згадали в «Таймсі» — на сторінках про пригоди, під заголовком: «НЕЗАЛЕЖНІ АГЕНЦІЇ: ЧИ ПОТРІБЕН ЇМ БІЛЬШИЙ КОНТРОЛЬ?» Стаття описувала розслідування, що проводилося агенцією «Локвуд і К°» (незалежною й керованою підлітками), а також небезпечну катастрофу, до якої воно призвело. Ясно малося на увазі, що Локвуд утратив контроль над ситуацією. Наприкінці статті прес-секретар агенції «Фіттес» радила «дорослим керівникам» брати участь в усіх психологічних розслідуваннях.

Реакція на цю статтю була швидка і рішуча. П’ять хвилин на дев’яту нам зателефонували й скасували один з викликів. О дев’ятій — ще один виклик. Ми чекали на наступні дзвінки.

Мрія заробити шістдесят тисяч фунтів за місяць ставала нездійсненною.

Наш сніданок минув у понурій мовчанці. Локвуд сидів за столом навпроти мене, дивився в свою чашку з прохололим чаєм і розминав пальці пораненої руки. Ворушились вони вже краще, та на шкірі залишилася синява. Джордж метушився, збираючи посуд і складаючи його до мийки.

Я знову й знову крутила в руці посріблену склянку.

Локвудів гнів був справедливий — і це засмучувало мене ще дужче. Дивна річ: хоч я знала, що вчинила неправильно — і взявши кольє, і забувши про нього розповісти, — та нітрохи за цим не шкодувала. Тієї ночі на Шин-Роуд