Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

я чула голос убитої дівчини. Я бачила її й такою, якою вона була раніше, з висохлим зморщеним тілом, на яке вона перетворилася. Попри страх і лють, які я тоді відчувала, попри всі жахи, скоєні її мстивим привидом, я не могла забути її.

Тіло дівчини обернулось на попіл, і лише це кольє пам’ятало Аннабел Ворд, її життя й смерть, її невідому історію.

А тепер ми збираємося спалити і його.

Мені це чомусь не видавалося правильним.

Я піднесла склянку ближче до очей.

— Локвуде, можна дістати кольє? — спитала я.

Він зітхнув:

— Будь ласка. Зараз день — це буде безпечно.

Так воно й було. Привид Аннабел Ворд не міг покинути кольє вдень. Але воно було якнайтісніше пов’язане з нею — чи, може, вона сама перебувала в ньому, а може, просто користувалася ним як дверима з потойбічного світу. Хай там як, та я аж тремтіла з хвилювання, коли відкручувала зі склянки залізну кришечку.

На столі, залитому сонячним сяйвом, кольє видавалося не лиховіснішим за ложечки й ножі, що лежали довкола. Такий собі гарненький кулончик на тонкому золотому ланцюжку. Трохи здригнувшись, коли холодний метал торкнувся моєї долоні, я заходилась уважно розглядати річ — уперше.

Ланцюжок було сплетено з кручених золотих ланочок — чистих і блискучих, крім хіба двох чорних цяточок усередині. Кулон — овальний, завбільшки з горіх. Завдяки величезним Джорджевим черевикам він трохи розплющився. Раніше цей кулон мусив бути дуже гарний: його прикрашали акуратно вплетені в золото перламутрові пелюстки, що переливалися біло-рожевим кольором. Частина пелюсток, щоправда, повідпадала, й на кулоні — як і на ланцюжку — подекуди чорніли зловісні плями. Найгірше (знову-таки, завдяки Джорджеві), що через весь кулон проходила глибока тріщина.

Проте найцікавішим виявився символ у формі сердечка, що займав нижню половину кулона. Його вкривав тоненький візерунок у вигляді павутиння.

— Ой! — скрикнула я. — Тут якийсь напис!

Повернувши кулон до світла, я провела пальцем по літерах.

Тільки-но я зробила це, як почула тихі голоси — розмову чоловіка й жінки. Потім жінка засміялась — високо й пронизливо.

Я моргнула — голоси вщухли. Я втупилась у прикрасу, яку затиснула в руці. Моя цікавість передалася іншим. Локвуд підвівсь і обійшов круг стола. Джордж облишив посуд і з рушником у руках став наді мною, зазираючи мені через плече.

Чотири слова... Ми мовчки зирили на них:

Я й гадки не мала, що вони могли означати.

— Tormentum... — промовив нарешті Джордж. — Звучить приємно.

— Це латина,— обізвався Локвуд. — У нас є де-небудь латинський словник?

— Це від чоловіка, що подарував їй кольє, — припустила я. — Від її коханого... — В моїй голові знову залунали два голоси.

— Звідки ти знаєш, що від коханого?— втрутився Джордж. — Може, від подруги чи матусі...

— Ні, — заперечила я. — Поглянь на символ. Лише коханий міг подарувати річ із написом, який слід носити біля серця.

— Ніби ти багато про це знаєш, — пирхнув Джордж.

— А ти?

— Дайте нарешті поглянути! — перервав Локвуд. Він виліз на стілець поряд зі мною, забрав у мене кольє, підніс його до очей і насупився.

— Латинський вислів, дарунок від коханого, давно померла дівчина... — Джордж перекинув рушник через плече й подався до мийки. — Щось забагато таємниць...

— Та невже? — мовив Локвуд. — А може, й справді?

Ми поглянули на нього. Його очі спалахнули, спина випросталася. Смуток, що огортав його цілий ранок, несподівано розвіявся, наче хмара під вітром.

— Джордже, — провадив він, — пам’ятаєш оту відому справу в агенції «Тенді»? Рік чи два тому? Оту історію з двома кістяками в кайданах?

— Історію з «Плачем Дерева»? Звичайно. Їх ще нагородили за це.

— Еге ж! А який був розголос у пресі! А все тому, що вони встановили, ким були Гості. Правда? Вони виявили на одному кістяку діамантову шпильку для краватки, розшукали відомості про ювеліра, що її виготовив, і тоді виявилось...

— ... що вона належала молодому лорду Ардлі! — підхопила я. — Тому, що пропав безвісти в дев’ятнадцятому столітті! Всі думали, що він утік за кордон. А його закопав у власному садку молодший брат, щоб успадкувати садибу!

Запала мовчанка. Я поглянула на хлопців:

— Чого ви дивуєтесь? Я теж читаю «Правду про привидів»!

— От і чудово, — відповів Локвуд. — Річ ось у чім. Ця чудова історія, це розв’язання давньої загадки дуже прислужилося «Тенді». Раніше вони були звичайнісінькою агенцією, а тепер — у першій четвірці в Лондоні! Отож мені й цікаво... — Він замовк, не зводячи очей з кольє в своїй руні.

— Гадаєш, Аннабел Ворд зробить те саме для нас? — запитав Джордж. — Локвуде, ти уявляєш, скільки Гостей у Лондоні? А в країні? Сила-силенна! Людям начхати на їхні історії. Вони просто хочуть позбавитись від них!

— Так, але в гарних історій і газетні заголовки гарні! — заперечив Локвуд. — А нам трапилася саме така історія. Лише подумай! Світську особу жорстоко вбито, а її тіло сховано кілька десятиліть тому... Двоє нещасних закоханих... І ось невеличка, але успішна агенція з’ясовує правду про це вбивство! — Він усміхнувся нам. — Якщо ми правильно все розіграємо, це матиме неабиякий розголос! Ми спіймаємо журавля в небі!.. Тільки для цього треба попрацювати. Джордж, принеси, будь ласка, латинський словник — він, мабуть, десь у коридорі, на другому поверсі... Дякую! А ти, Люсі... — провадив він, коли Джордж вийшов, — лише ти зараз зможеш допомогти нам.

Я вирячилась на нього. За кілька хвилин він перетворився з похмурої, пригніченої особи на жвавого веселуна. Забувши про свої рани, Локвуд дивився на мене своїми блискучими темними очима. Цієї миті ніщо в цілому світі не захоплювало його так, як я.

— Розкажи-но мені... — почав він. — Я зазвичай про це не питаю, але розкажи мені, що ти відчувала ці останні два дні... особливо зараз, після того, як узяла кольє. Ти ж, сподіваюся, щось відчула?

Я поволі кивнула:

— Якщо ти маєш на увазі психічний залишок, то я справді дещо почула. Голоси, сміх... Небагато, проте я й не дуже старалася.

— А якщо ти постараєшся? — всміхнувся Локвуд.

— Ти хочеш, щоб я розчула в ньому все, що тільки зможу?

— Саме так! Чудова ідея! Ти можеш дізнатися