Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

— ГЬразд... — він кивнув і коротко видихнув. — Розумієш, мені справді не хочеться його бачити.

— Кого? Ґапі?

— Так. Я свого часу бачив чимало проявів — зокрема й не дуже... е-е... симпатичних. Пам’ятаєш оту червиву дівчину, яку ми знайшли біля ІЬкні-Ґарденс? Я після того кілька місяців не міг їсти швейцарський сир. Але цей... цей...

Я кивнула:

— Розумію. Далі можеш не казати. Мені теж не хочеться його бачити.

Увесь цей час я дивилась на скляну панель кухонних дверей. Вона була напівпрозора, й крізь неї проникало світло ліхтаря на ґанку та недогарків на сходах. Зненацька їхні вогники шалено замерехтіли, а потім їх поглинула темрява, що залила передпокій з боку сходів. Голлі тихенько зойкнула.

— Ось і прояв, Локвуде, — мовив Джордж. — Що нам тепер робити?

—Те саме, що завжди, —усміхнувся Локвуд, відгортаючи з чола розкуйовджене волосся. — Підпустимо його ближче, а тоді знищимо. Стійте спокійно. Він намагається перелякати нас.

І це, правду кажучи, вдавалось йому якнайкраще. Я не могла поворухнути ні рукою, ні ногою, скулившись у кутку. А тінь тим часом більшала, клацаючи зубами й прицмокуючи вустами. Я навіть чула, як човгають коридором ноги в домашніх капцях.

Отямившись, я відвернулась від Кіпса й прошепотіла:

— Черепе! Зараз у тебе є дивовижна нагода довести, чого ти насправді вартий. Про ломик я більше не скажу ані слова, якщо ти допоможеш нам знайти Джерело.

— Он як... Спочатку погрози, потім лестощі Де твоя гідність?

— Облиш! Ти відчуваєш, де воно?

— Судячи з того, як наполегливо він сюди рветься, я вважаю. що воно десь поруч...

— Джерело десь поруч! — вигукнула я. перестрибуючи через купу трісок. — Що там, за цими розбитими шафками? Погляньмо уважніше!

Я присіла навпочіпки біля розваленої мийки й заходилась вигрібати з-під неї сміття. Кіпс із Локвудом відразу приєднались до мене, а ГЬллі з Джорджем і далі стовбичили на місці, втупившись у двері. Невеличку ділянку під мийкою ми розчистили вмить. Підлога тут геть прогнила, її дошки подекуди не сягали стін. В отворах було видно іржаві кишки водогінних рур. Я посвітила ліхтариком у темну щілину біля стіни.

Мені спала на думку Емма Марчмент із її захованим скарбом. Галі. напевно, теж ховав свій скарб—десь тут, поблизу...

— Є що-небудь, Люсі? — спокійно запитав Локвуд.

— Ось-ось буде. Скільки в нас іще є часу?

— Десь із пів хвилини.

Я озирнулась. Тінь за скляною панеллю дверей уже набувала чітких обрисів. Було видно круглу голову, здоровенне — від стіни до стіни — черево. Було чути шурхіт одягу, що терся об шпалери, й клацання зубів у величезному порожньому роті. Я навіть чула, як тріщать суглоби й кістки в колінах. що несуть на собі величезну вагу тіла.

Привид був уже біля самісіньких дверей.

Вилаявшись крізь зуби, я додала:

— Єдине цікаве місце, яке я помітила, — це щілина між підлогою й стіною. Отам, у кутку, за рурами... бачите?

Локвуд умить упав на підлогу біля мене й зазирнув у щілину.

Далі увімкнув ліхтарик:

—Так, бачу щілину... там щось блищить. Досить далеко — важко буде дотягтись...

Голлі заверещала, поглянувши на двері, до панелі яких уже притулилась велетенська біла рука.

— Джордже, прокинься! — вигукнув Локвуд, підхоплюючись. —Ходи поглянь! Тут потрібні дужі руки, як у тебе!

Він кинув Джорджеві ліхтарик, а сам уже знімав рапіру з пояса.

Двері почали відчинятись. Із-за них з’явились товстелезні пальці з обламаними брудними нігтями.

Джордж отямився, впав на підлогу біля мене й поглянув у щілину:

— Бачу... Ніби якась банка. Рура заважає підібратися ближче.

Локвуд відгорнув назад своє пальто, перевіряючи знаряддя на поясі:

— Якщо треба, ламай руру... Усім перейти в коло! — наказав він, прямуючи до дверей.

— Локвуде! — вигукнула я, піднімаючись. — Що ти хочеш...

—Хочу виграти для Джорджа трохи часу! Іди в коло, Люсі!

Двері відчинились уже повністю. Чорна тінь поповзла до кухні, наче велетенський розпухлий язик. Локвуд пожбурив у неї соляною бомбою, і з-за дверей долинув моторошний крик. Далі сам Локвуд вислизнув за двері й міцно зачинив їх за собою.

Ми з ГЬллі й Кіпсом заціпеніли, дивлячись йому вслід...

Дзень-дзелень!

Ми втрьох разом зойкнули і озирнулись. То був Джорджів срібний дзвіночок, що шалено калатав, гойдаючись на цинкових дротинках, укритих павутинням.

— То він спрацював лише зараз?! — вигукнула я. — Кому вона потрібна — оця твоя штукенція, Джордже!

— Я тут ні до чого! — відповів Джордж, порпаючись у щілині. — Це все Інститут Ротвела! Це вони продають такий мотлох!

— Ну-бо, Джордже, мерщій!

— Люсі, в тебе є розвідний ключ?

— Ні! Звідки йому взятись у мене? Я взагалі не знаю, що це таке!

— Ця клята рура... Без ключа її не звернути!

Я поглянула на двері. За ними метушились тіні, линули удари, раз по раз лунав пронизливий крик. Наказу Локвуда ніхто з нас не виконав — не перейшов до залізного кола. і я помітила, що ланцюги ніби трохи розповзлись на підлозі. їх не було з’єднано — вони просію лежали поряд, і в зовнішньому колі утворилась прогалина, а внутрішнє залишалось у порядку?. Зненацька кухнею пронісся шалений порив вітру — він загасив свічки й мало не збив нас із ніг. На мить за склом майнула Локвудова постать. Цілий будинок аж ходив ходором.

— Треба допомогти йому. Кіпсе! — сказала я.

Кіпс. одначе, не ворушився ще відтоді, як Локвуд зник за дверима. Обличчя його зблідло. Зібравши докупи всю волю, він промовив:

— Так. Треба. Ходімо.

— Люсі! — долинув з підлоги Джорджів голос.

— Що?

— А звичайний гайковий ключ у тебе є?

— Ні. Джордже! Я ж агент, а не слюсар! Агенти не носять із собою гайкових ключів! — я була вже на півдорозі до дверей.

— Гаразд, гаразд! Я вже пробився крізь підлогу... майже дістав... — Щось шкрябнуло по цегляній стіні. Джордж далі порпався в щілині, пацаючи в повітрі ногами. — Ось! — він сів. тримаючи в руці засновану павутинням банку з-під варення. В банці щось огидно біліло. — Дайте печатку!

ГЬллі була вже поряд із ним і подала йому срібну сітку.

У двері тим часом ломилось щось величезне, розпухле. Клямка повернулась.

Голлі накинула сітку на банку.

Двері повільно відчинились...

За ними стояв Локвуд — сам-один, спираючись об стіну. Пальто його було