Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

запорошене, одне око затулене пасмом волосся. Права рука обвисла, і з неї цебеніла кров; рапіру він тримав у лівій руці, опустивши її вістря аж до підлоги. Ми мовчки вирячились на нього, а він дивився на нас, відсапуючи і всміхаючись. У коридорі за його спиною нікого не було.

Як з’ясувалося, руку Локвуд поранив сам, ударившись об кухонні двері, коли під час сутички з привидом відскочив назад, — і це, на щастя, було найгірше, що трапилося з ним. Хіба що поводився він трохи спокійніше, ніж зазвичай. Поки Кіпс ходив надвір шукати телефон, щоб викликати нічне таксі, Локвуд тихенько сидів на ґанку, а Голлі перев’язувала йому руку. Ми з Джорджем тим часом зібрали й витягли на газон усе, що залишилось від нашого знаряддя.

Коли ми нарешті спакували речі, я підійшла до Локвуда.

— Чудово ми попрацювали, авжеж?—сказав він. — Навіть на Кіпса справили враження, а це чогось-таки та й варте. Дякую, Люсі, за те, що ти погодилася допомогти нам.

— Усе гаразд, — відповіла я. — Не переймайся.

— А Джерело ви хоч розгледіли? Що там було?

Банка з-під варення, загорнута в срібну сітку, була вже готова до подорожі в крематорій. Вона лежала трохи віддалік, виблискуючи під нічними зорями.

— Так, Джордж дивився. Казав, що там сила-силенна людських зубів.

— Колекція... Ґапі, мабуть, дуже дорожив нею.

— Еге ж... Добре, що все це вже скінчилось. Я така рада, що ми впоралися з цією роботою.

— І я був радий знову попрацювати з тобою... — Локвуд усміхнувся мені, тоді відвернувся й поглянув на садок. Я відчувала, що він хоче сказати щось важливе. — Насправді, Люсі...

— Що?

— Я саме подумав...

— Про що?

— Чи не залишилось у тебе цукерки? Ти, здається, з’їла тільки одну...

— Так, будь ласка. Бери.

Взагалі Локвуд не дуже полюбляв солодощі. Зазвичай він залишав їх — чи, може, вважав, що повинен залишити. — нам

із Джорджем. проте зараз роздер обгортку й повільно зжував до останку Цілу шоколадну цукерку, байдуже дивлячись у темряву за огорожею. «Він такий утомлений», — подумала я.

Покінчивши з цукеркою, він задоволено зітхнув і додав:

— Дякувати Боїу. що ти є на світі, Люсі. ГЬллі ніколи не носить із собою цукерок, а Джордж усі з’їдає, перш ніж ми вийдемо з дому. А на тебе завжди можна сподіватись.

Я кахикнула:

— Рада стати тобі в пригоді... — і несподівано додала: — Твоя правда. Це так чудово, що доля знову звела нас. Хай навіть ненадовго... А ось і Кіпс. Хутко він, нівроку, впорався!

Сигналячи, на доріжку заїхало нічне таксі. Локвуд потихеньку піднявся на ноги. Час на розмови скінчився.

Залишилось тільки одне запитання.

— Локвуде! Коли ти вискочив у коридор...

— А цього. Люсі, тобі справді краще не знати, — втомлено всміхнувся він.

Урешті-решт нам знадобилось аж троє таксі. До першого сіли Локвуд. Голлі й Кіпс і повезли Джерело до Клеркенвела, а ми з Джорджем, сидячи на своїх торбинах, залишились чекати наступних автомобілів. Коли вони приїдуть, я вирушу до Тутінґа, а Джордж — до Портленд-Роу. І наші дороги знову розійдуться... А поки що ми сиділи разом біля огорожі будинку № 7.

—Джордже, —нарешті заговорила я. —Ти знаєшся на цих речах... Як часто серед Джерел трапляються муміфіковані голови?

Джордж — завжди Джордж, тому це запитання анітрохи не збентежило його,

— Як Джерела або психологічні артефакти? Нечасто. Для того, щоб голова муміфікувалась, потрібна ціла низка умов: сухе середовище з наявністю певних хімічних елементів, які трапляються лише на торфовищах, і без доступу повітря, бо інакше свою справу зроблять мікроби... А навіщо це тобі?

— Просто так. За кілька останніх днів мені трапились дві такі голови. Ось мені й цікаво, як часто це буває.

Джордж буркнув щось невиразне, й нас огорнула тиша.

— Джордже, — заговорила я знову. — Те, що тут зробив Локвуд, це...

— Знаю.

— Це було неперевершено, але водночас...

— І Палено?

— Так.

Джордж зняв окуляри й протер їх светром—так, як робив завжди, коли міркував про щось неприємне. Коли він зацікавлений, чи задоволений, чи просто готовий поділитися знаннями, то робить це зовсім по-іншому. А я й забула, як чудово навчилась угадувати Джорджів настрій за його порухами. Можна навіть не бачити його обличчя, а лише поглянути, як він протирає окуляри, і все відразу стане зрозуміло.

— Так, — підтвердив він. —А найгірше те, що мене це вже не дивує. Тепер він завжди поводиться саме так. Відчайдушніше, ніж будь-коли досі. Лізе в бійку, навіть не думаючи про наслідки. Не дає мені часу навіть на попередній розслід — доводиться все з’ясовувати просто на місці.

Я дивилась у темряву. Відчайдухом Локвуд був завжди і всюди. Я завжди вважала, що він став таким ще з дитинства, по смерті своєї сестри. І саме через цю його відчайдушність, до речі, я й пішла з його агенції. Хоча, скажу щиро, не тільки через неї.

— Він завжди був таким, — заперечила я. —Така в нього вдача.

— Але не таким, як зараз, — відповів Джордж, потупивши очі. Без окулярів вони здавались меншими, а сам Джордж — дрібнішим і безпораднішим. — Відчайдухом, але не таким.

Я зрозуміла, на що він натякає. Ми обидва згадали велетенську тінь за кухонними дверима.

— Коли ж це почалося? — запитала я. — Коли він став таким відчайдухом?

Джордж стенув плечима:

— Після того, як ти пішла.

—То ти думаєш... — насупилась я. — Чому ти так думаєш?

Джордж надяг окуляри. Його очі відразу стали гострими й суворими.

—А ти сама як думаєш. Люсі?

— Я думаю, що зі мною це аж ніяк не пов’язано.

— Авжеж, ні! Ми навіть не помітили, як ти пішла! Забули, як тебе звуть, уже наступного дня!

Я вирячилась на нього:

— Не треба так, Джордже. Це боляче!

Джордж зненацька вибухнув гнівом:

— А ти нам хіба не зробила боляче?! Крутнула хвостиком — і бувайте собі здорові! А зараз вискочила й сподіваєшся. що ми плакатимемо з радощів?! Тут лише одне з двох— завдала ти нам болю чи не завдала. Обирай, що з цього тобі до вподоби!

— Я й не просилася до вас! — гаркнула я у відповідь. — Це все Пенелопа Фіттес...

—