Тесс Геррітсен - Послухай мене, Тесс Геррітсен

— Ви прийдете?

— О, так. Чи він не казав тобі, як палко я люблю класичну музику?

— Сподіваюсь, він також сказав тобі, що ми — суто аматорський оркестр, тож, гадаю, ти не очікуєш рівня Карнеґі-холлу. Ми — лише лікарі, що люблять грати музику разом.

— Тобі не здається, що ці два вміння доповнюють одне одного? Вища освіта й музичні здібності? Я вважаю, що все це сприяє розвитку мозку. Коли я вчилася в юридичній школі, у нас був власний оркестр. Я грала на флейті. Ми були аматори, але збіса добрі.

Стіл обійшла миска пасти з соусом маринара. Коли дійшла до Еліс, вона насупилася і сунула її одразу Морі. Така зневага не пройшла повз увагу Анджели, в якої аж губа затремтіла від обурення. Мора спеціально поклала собі добрячу порцію пасти.

— Ця страва просто ідеальна, пані Ріццолі, — сказав Фрост.

— Я люблю гостей з добрим апетитом, Баррі, — сказала Анджела, не надто тонко натякаючи на Еліс, що видлубувала зі свого салату крутони, ніби це якісь жуки-шкідники.

А Фрост уже наминав соковите м’ясо.

— Дивовижно, як завжди! Давно я не куштував вашої баранячої ноги.

— Ще б пак, удома тебе таким, мабуть, годують нечасто, — сказала Анджела, кидаючи ще один погляд на Еліс.

— Як там Вінс у Каліфорнії? — спитала Мора, поспішаючи змінити тему. — Повернеться скоро?

Анджела зітхнула.

— О, важко сказати. В його сестри якісь ускладнення після операції на стегні, а в її віці кістки зростаються не надто швидко.

— Їй пощастило мати такого брата.

— Але не думаю, що вона це цінує. Скаржиться на все. Як він готує, водить, сопе. У них завжди були складні стосунки.

«А в кого вони не складні? — думала Мора, оглядаючи стіл. — Анджела, яка росла католичкою, була тепер на межі розлучення. Баррі з Еліс лише нещодавно врятували свій шлюб після роману Еліс з однокурсником із юридичної школи. А ще ми з Деніелом. Можливо, найскладніші стосунки з усіх».

— Тож, пані Р., — сказав Фрост. — Що сталося з тією дівчинкою, що тоді зникла?

— Я така рада, що ти спитав, посвітлішала обличчям, Анджела.

— А я ні, — пробурмотіла Джейн.

— Відповідаючи на твоє запитання, Баррі, скажу, що ця конкретна загадка розгадана. Я бачила Трішію в супермаркеті. Вона жива й здорова.

— Як я і думала, — сказала Джейн. — Вона просто втекла з дому. Знову.

— А це не потребує докладнішого розслідування? — спитала Еліс, пропонуючи свою думку, якої ніхто не питав. — Може, в цьому будинку щось не так? Наприклад, із батьком? Ви знаєте, що двадцять п’ять відсотків ґвалтівників — це батьки? — Еліс оглянула стіл, готова посперечатися з будь-ким, хто кине їй виклик.

Ніхто цього не зробив. Ніхто й ніколи не хотів сперечатися про щось з Еліс Фрост.

— Але тепер ми маємо іншу загадку, яку потрібно розгадати, — сказала Анджела. — Ґрінів.

— Хто такі Ґріни? — спитала Еліс.

— Ті дивні люди через вулицю.

— Чому вони дивні?

— Вони щось приховують, — сказала Анджела. Вона понизила голос, ніби ця таємниця не мала вийти за межі кімнати. — А ще він має пістолет.

Гебріел, що витирав жирні ручки Реджини, підняв очі.

— Ви справді бачили в нього зброю?

— А Джейн тобі не казала? Я бачила його в нього на поясі, коли він нахилився. Пістолет був у нього під сорочкою, що робить його прихованою зброєю, правильно? І Ґрін схожий на людину, що точно знає, як ним користуватись.

— Де ви бачили його з цим пістолетом?

— Він був на верхньому балконі. На його задньому дворі.

Запанувала тиша, поки всі за столом обдумували цю деталь.

— Ма, ти знову шпигувала за ним, — сказала Джейн.

— Ні, я випадково опинилась на задньому дворі Джонаса, коли почула весь цей стукіт молотка по сусідству. Я лише трохи зазирнула через паркан, щоб побачити, що відбувається.

— Люди сподіваються на приватність на своєму задньому дворі, — сказала Еліс. Це, звісно, була правда, але від видатної юристки Еліс її ніхто не хотів чути.

— Що ти робила на задньому дворі Джонаса? — спитала Джейн.

— Я живу на цій вулиці сорок років і намагаюсь наглядати за всім. Не можна запобігти чомусь поганому, якщо навіть не помічати цього.

— Вона має рацію, — сказав Фрост.

Анджела подивилася на Джейн.

— Ти не з’ясувала, чи має він дозвіл на приховане носіння зброї?

— Я не мала на це часу, ма.

— Бо все це дуже підозріло.

— Мати підозрілий вигляд — це, дякувати Богу, не злочин, — сказала Еліс, нездатна зупинитися й не поділитися своєю юридичною думкою.

— Нумо, ходімо всі. Я покажу вам їхній будинок, — сказала Анджела. Вона склала свою серветку на столі й зіп’ялася на ноги. — Тоді, можливо, ви зрозумієте, про що я говорю.

Фрост одразу слухняно встав, щоб іти за нею, а секундою пізніше те саме зробила Еліс. І цього було достатньо, щоб почалася велика міграція. Мора поставила свій келих і пішла за іншими, принаймні з ввічливості.

Вони всі зібралися біля вікна у вітальні і подивились через вулицю. Це був солідний район середнього класу зі скромними будинками на скромних ділянках, район, де людина колись могла виростити трьох дітей на одну свою зарплатню. Джейн виросла тут, і Мора уявила, як вона каталася на велосипеді на цій вулиці і грала з братами на під’їзній доріжці. Вона глянула на Джейн і побачила забіякуватий погляд та квадратну щелепу, які Джейн, мабуть, мала з дитинства. Анджела мала таку саму вперту щелепу. У родині Ріццолі характерні ознаки явно передавалися по жіночій лінії.

Джейн пробурчала Морі:

— Вибачення будуть пізніше.

— За що?

— За спостерігання роботи детективного агентства Анджели Ріццолі.

— Я хотіла тобі сказати, що бачила минулого вечора на репетиції Майка Антріма. Він хвилюється, Джейн. Уся їхня родина.

— Так, думаю, вони й мали б.

— Він хоче знати, чи є щось на того типа на кладовищі.

Джейн зітхнула.

— Я б хотіла мати щось