Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

Майже вперше на своєму віку Натаніель так захоплено сприйняв пропозицію свого наставника. Парламент! Прем’єр— міністр! Хлопець вискочив з бібліотеки й помчав нагору, до свого вікна, крізь яке було видно далеку будівлю Парламенту на тлі сірого листопадового неба.

Однак Натаніелеві здавалося, ніби вежа купається в сонячному сяйві.

Невдовзі він згадав про бляшанку з-під тютюну, що досі лежала у нього в кишені.

До вечері залишалося ще години зо дві. Пані Андервуд поралась на кухні, а наставник сидів у своєму кабінеті біля телефону. Натаніель потайки вийшов з дому через парадні двері, прихопивши п'ять фунтів з банки для дріб’язку, що її пані Андервуд тримала в передпокої на полиці. Опинившись на вулиці, він сів на автобус, який ішов у південному напрямку.

Чарівники не звикли користуватися громадським транспортом. Натаніель сів на бокове сидіння, якнайдалі від решти пасажирів, проте раз по раз скоса позирав на них. Чоловіки й жінки, молоді й старі: молодь убрана в бляклий одяг, на шиях дівчат блищать прикраси. Вони лаялися, сміялися чи сиділи мовчки, читали газети, книжки, ілюстровані часописи. Так, то були люди, проте без жодної сили — він бачив це відразу. Натаніелеві, з його обмеженим досвідом спілкування, вони здавалися до химерного пласкими. Розмовляли вони ні про що, читали якісь примітивні книжки. Натаніель нічого не міг би про них сказати — хіба те, що більша частина цих людей надто вульгарні.

Через півгодини автобус доїхав до Темзи, до моста Блекфрайарз. Натаніель вийшов, дістався до середини моста й перехилився через коване поруччя. Був саме приплив: під мостом швидко мчали сірі води, поверхня річки нуртувала. Вздовж набережної тяглися ділові квартали — там уже мерехтіли фари автомобілів і вуличні ліхтарі. Натаніель знав, що будівля Парламенту відразу за вигином річки. Він ще ніколи не був так близько від своєї заповітної мети. Від самої лише цієї думки Натаніелеве серце закалатало.

Ні, про Парламент можна подумати іншим разом. А зараз треба виконати найпотрібніше. Натаніель витяг з однієї кишені пластиковий пакунок і уламок цеглини, з іншої — бляшанку з-під тютюну. Заховавши бляшанку й цеглину до пакунка, він міцно зав’язав його.

Потім хлопець хутко озирнувся. Перехожі, зіщулюючись, поспіхом проходили повз Натаніеля. На нього ніхто й не поглянув. Без жодних вагань Натаніель перекинув пакунок через поруччя й подивився, як він падає. Нижче... нижче... Нарешті пакунок зменшився до білої цятки. Хлопчина ледве помітив кола на воді.

Нарешті. Бляшанка булькнула, наче камінь.

Натаніель підняв комір куртки, захищаючись од вітру, що лютував над річкою. Тепер він у безпеці. Принаймні поки що. Він виконав свою погрозу. Якщо Бартімеус тепер наважиться його зрадити...

Поки він ішов мостом до автобусної зупинки, надворі задощило. Хлопчина замислено плентався і кілька разів мало не зіткнувся з простолюдинами, що йшли йому назустріч. Ті обурювалися йому услід, але хлопець їх не чув. Зараз він думав лише про одне — він у безпеці...

І з кожним кроком його плечі все більше хилились від утоми.

16

Коли я вилетів з вікна хлопцевого горища, в моїй голові скупчилося стільки суперечливих намірів та складних задумів, що я зовсім не дивився, куди лечу. І як наслідок потрапив просто в димар.

У цьому було щось символічне. Ось що з нами робить фальшива свобода.

Вибравшись із димаря, я пурхнув у небо — один з мільйонів голубів великої столиці. Мої крила купалися в сонячному сяйві, а пера лоскотав прохолодний вітер. Унизу тяглися нескінченні ряди сіро—бурих дахів аж до самісінького обрію, ніби величезне зоране поле. Як цей простір вабив мене! Мені хотілося летіти й летіти, не озираючись, аж поки це кляте місто опиниться далеко позаду. Я міг би так і зробити. Ніхто не зупинив би мене. Ніхто не викликав би мене знову.

Та я не міг піддаватися цій спокусі. Хлопчина чітко дав зрозуміти, що буде, якщо я не підглядатиму за Саймоном Лавлейсом чи спробую обдурити свого юного хазяїна. Звичайно, зараз я міг вирушити, куди мені заманеться. Міг на свій розсуд використати будь-які способи, щоб роздобути потрібні відомості (не забуваючи, що будь-яка шкода, завдана Натаніелеві, обернеться врешті проти мене самого). Звичайно, хлопчина мене не викликатиме — принаймні найближчим часом: він утомився і мусить перепочити[43]. У мене є місяць, та я повинен, як раніше, виконувати накази хлопця. Інакше на мене чекає зустріч із «Міцним дідуганом», який, напевно, вже спочиває в густому шарі мулу на дні Темзи.

Свобода — це примара. За неї завжди треба платити.

Поміркувавши так, я зрозумів, що вибір у мене невеликий: треба починати або з відомого місця, або з відомого факту. Місцем була вілла Саймона Лавлейса в Гемпстеді, де напевно коїлася більша частина його таємних оборудок. Мені не хотілося знову пхати туди носа, та я сподівався знайти поблизу зручний спостережний пункт і простежити, хто туди заходить і звідти виходить. Що ж до факту, то він полягав у тім, що Саймон Лавлейс, вочевидь, роздобув Амулет Самарканда незаконним чином. Можливо, мені пощастить відшукати когось, хто більше знає про нещодавнє минуле Амулета, скажімо, про його останнього власника.

З двох цих можливостей візит до Гемпстеду здавався мені кращим початком. Мені принаймні відомо, як туди можна дістатися.

Цього разу я намагався не підбиратися близько до вілли. З іншого боку дороги знайшов будинок, з даху якого було чудово видно браму Лавлейсової вілли. Там я вмостився на ринві і озирнувся довкола. Порівняно з минулою ніччю, тут відбулися деякі зміни. Захисну сітку відновили й додали до неї ще один рівень. Більшу частину обгорілих дерев уже зрубали й прибрали. На четвертому й п’ятому рівнях було видно кількох червонястих, худорлявих і високих істот, що тихенько никали моріжком.

Ні Лавлейса, ні Фекварла, ні Джабора не було. Одначе я й не сподівався просто так, відразу, виявити щось цікаве. Доведеться з годинку посидіти тут. Я нашорошив пір’я, щоб його не так продувало вітром, і приготувався чекати.

Три доби я просидів на цій ринві. Аж три доби. Для відпочинку цього мені вистачило, та я мало не