Євгеній Шульженко - Гра почалась 2. Місто Сонця, Євгеній Шульженко

Вийшовши з лісу, діти повернули праворуч та по земляній дорозі рушили через велике поле. Десь за годину стали виглядати хатки селища, почались занедбані городи, поле закінчувалось не густою посадкою дерев. Можна було рушити далі, почати з перших хатинок, але Степан зупинив всіх та повернувся до воїнів.

- Ведемо себе тихо, як завжди, - почав він, - якщо бачите небезпеку, подаєте сигнал, - він два рази коротко свиснув, - Мілана, свистіти вмієш? – командир звернувся до дівчини.

Мілана коротко свиснула два рази, потім підняла палицю та стала в стійку карате-до, якої навчив її Юра, татко поселення Порожньої Руки. Степан був приємно вражений та розвернувся до селища. Всіх дітей загону було розділено по двоє. Кожна пара заходила у двір хати, починала пошуки. Звичайно з Міланою залишився сам Степан. Він був самим досвідченим, раз його обрали командиром розвідників.

- Ми вже не в перший раз в цьому селищі, - почав пояснювати Степан, коли вони з Міланою пройшлись вулицею та підійшли до високої хати на перехресті сільської дороги, - місцеві діти не дають нам можливості забрати все.

- А ви не пропонували їм приєднатись до міста Сонця? – здивувалась Мілана

- Пропонували звісно, - сумно всміхнувся Степан, - та вони не хочуть нікуди йти. Вчепились в це селище та ховаються всі як партизани.

- Все ж таки, це їх територія, - не погодилась Мілана, - не хочуть віддавати, значить не хочуть.

- Ми силою заберемо, - командир зупинився та подивився на Мілану, - перемагає сильніший, чула ж губернатора? Це не тільки на іграх таке правило, в житті також. Я не знаю звідки ти прийшла, та що там у Вас було, але тут все по дорослому. Або ти, або тебе.

Питання до Степана були, але в загальному він був правий. Щодо самого селища. Тут жили діти, та скільки їх – нікому не було відомо. Вони як справжні партизани, завжди жили в засідках. Прийти до селища великою армією – просто втрачати час та сили дітей на пошуки й мілкі бійки. Губернатор не вважав за потрібне цим займатись. Прийти таким загоном як зараз, познаходити схованки, та йти назад – саме воно. То ж цього разу не було виключення. Степан також розповів, що інколи місцеві діти намагались захистити своє. Інколи розвідники губернатора бігли, побиті, додому. Інколи тікали місцеві.

В якійсь мірі те, що відбувалось в цьому селищі, теж нагадувало Дитячі Ігри. Від цього порівняння Мілані стало не приємно на душі. Зараз вона мала грати в цю гру. До того ж в справжньому  житті. Та радувало те, що на тебе хоч не дивиться натовп дітей, який кричить та шаленіє від видовища.

Мілана та Степан підійшли до обраної хати та спробували відкрити хвіртку. Вона була зачинена, то ж Степан віддав свою палицю Мілані, а сам вхопився за верх паркану, підтягнувся та закинув ногу. Ще мить та хлопець перескочив на іншу сторону. Почулось, як засов відходить в сторону, хвіртка відчинилась. Мілана побачила Степана, який був зосереджений та серйозний. Протягнула йому гумову палицю та увійшла у двір.

Хвіртку тихо закрила за собою, не забула про засов. Діти обійшли двір, позаглядали в усі закутки. За хатою був невеликий курятник, але самих курей там не було. Всередину пташиного дому Степан не ліз, та всміхнувся і запросив це зробити Мілані. Та чортихнулась, поморщилась, відкривши двері та зайшла всередину. Смерділо курячим послідом, хоча сама будівля була чиста. Дивно. Мілана обійшла всі кутки, було пусто. Подивилась вверх на жердинки для сну курей. Теж пусто. Та майже на виході, дівчина помітила на підлозі плоску дошку, притрушену пилом та піском.

Підійшовши до дошки, дівчина спробувала відкопати край та підчепити пальцями. Дошка легко піддалась та піднялась. Мілана побачила неглибоку схованку. В ній лежали три десятки яєць в паперовому лотку та декілька пучків зелені. Якщо Мілана правильно пам’ятала, то це була руккола. Поряд з лотком, в пакеті якийсь шар, обмотаний марлею.

Дівчина позвала командира розвідників до себе. Коли той зайшов та побачив схованку, присвиснув та привітав Мілану з вдалою розвідкою. Яйця вийняли з лотком. Степан зняв рюкзак та дістав харчову плівку. Швидко в декілька шарів обмотав лоток, закріпивши таку цінну їжу, щоб не випало нічого. Рукколу склали до рюкзаків. А от пакет з шаром Мілана дістала та понюхала. Виявилось, що це м’який сир, спресований в марлі. Степан знову присвиснув та повідомив, що десь в селищі чи біля нього місцеві діти ховають козу чи корову.

Мілана зраділа знахідці, але й засмутилась. Не так просто збирати такі продукти, а тим більше витрачати час на приготування сиру. Адже десь ховають курей, десь ховають козу чи корову, а ще й мають город з зеленню. І все на долоні. Дівчина чортихнулась. Вона не планувала нікому заважати, в неї взагалі немає планів на місто Сонця та всього, що з ним пов’язано.

Степан та Мілана вийшли з курятника та винесли лоток з яйцями на двір, віднесли до ґанку хати. Там все й залишили, а самі пішли далі розвідувати округи. На дворі більше нічого не було, тому пішли до хати. Двері були зачинені, та Степан вже хотів вибивати вікно, щоб зайти в середину. Але Мілана зупинила хлопця та показала на дірку біля дверей. Дівчина підійшла до найближчого дерева та зірвала тонку пряму гілочку. На око відрахувала сантиметрів двадцять та обережно переломила. Вийшов такий собі ключ з двох частин, оскільки зламана частина висіла на корі гілки.

Мілана всунула ключ в отвір біля дверей. Як тільки коротка зламана частина опустилась, Дівчина почала обережно прокручувати зроблений ключ. Почувся якийсь звук, наче щось відсувалось в сторону. Як тільки ключ повністю покрутився, Мілана повторила поворот гілки. За хвилину дівчина зупинилась та повернулась до Степана, всміхнулась. Той стояв та не розумів, що відбувається. Мілана ж протягнула руку вперед та запропонувала хлопцю відкрити двері. Той насупився та потягнувся до ручки.