Марина Гриміч - Клавка

Розділ 8

Минуло кілька днів…

У п’ятницю ввечері Клавка летіла додому з роботи стрімголов, відпросившись у Олександра Євдокимовича раніше. Вона їде в Ірпінь! І в якій компанії! З Єлизаветою Петрівною, Нелею Мусіївною і Павлом Миновичем! Прохорова намовила не лише її, Клавку, їхати разом на вихідні, а й Сіробаб. Нелька довго не опиралась, подружжя мало свою дачу неподалік Будинку творчості. Це була добра нагода перевідати її, позбирати яблука і ще й приєднатись до теплої ірпінської письменницької компанії, яка традиційно збиралася біля «пірникового» Чоколівського будиночка. Нельці треба було лише прилаштувати десь двох старших дітей, але вона швидко з цим упоралася, розкидавши їх по сім’ях письменників, які свого часу доручали своїх дітей їй. Меншого — Костика — вона нікому не довіряла. Це був її «хвостик».

До Ірпеня їхали на машині Сіробаб. Неля була за кермом. Поряд сидів Павло Минович. Ззаду — Єлизавета Петрівна і Клавка з сопливим Костиком посередині.

Коли виїхали на трасу, Неля Мусіївна затягла:

Эх, тачанка-ростовчанка,

Наша гордость и краса,

Конармейская тачанка,

Все четыре колеса!

Їй бадьоро підспівували Єлизавета з Клавою і малий Костик, чеберяючи ніжками. Лише Павло Минович сидів набурмосений: не любив він пісень громадянської війни, вважав їх примітивними. Але терпляче дослухав до кінця і, як тільки стихнув задоволений жіночий сміх, що увінчав пісню, завів і собі:

Ніч яка місячна, зоряна, ясная,

Видно, хоч голки збирай!..

«Ще цього не вистачало!» — стрепенулася Клавка.

— Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай! — підхопили пісню дві подруги-нерозлийвода.

Жінки з чоловіком поринули з головою в пісню, а Клавці здавило горло. Настрій ураз підупав. Згадався Баратинський під вікном, згадався і її страх, що серенаду почують сусіди: що вони про неї подумають! Після гвоздик, привезених «двома мордоворотами» на машині з цековськими номерами, — тепер ще й оця витівка!..

Їй кожна згадка про цю пісню муляла, як принцесі горошина. Адже кілька останніх днів пружний і чистий голос Баратинського стояв у її вухах і бентежив їй душу. Здавалось би, Борис — примітивний жеребець, і це вагома причина, щоб Клавку назавжди відвернуло від нього, але чомусь цього не сталося. От недаремно кажуть: баби дури… От і вона виявилася такою самою дурепою!

«Стоп! — обірвала вона себе подумки. — Що за соплі! Забудь про „Бе“! У тебе є лише „А“! Олександр Сергійович! Дорогий Олександр Сергійович! Інакше його не можна назвати. Він спокійний і лагідний. Він надійний і сильний. Ну, фізично, можливо, не дуже сильний… А от характером…»

…Позавчора Корнійчук викликав до себе Клавку і сказав, що йому дзвонив Бакланов і цікавився нею.

— Цікавився мною як друкаркою? — несміливо перепитала вона.

— І як друкаркою також, — посміхнувся він, а потім перейшов на серйозний тон. — А яка реакція була в Олександра Сергійовича на стенограму загальних зборів?

— Не знаю, Олександре Євдокимовичу, — я ж у приймальні сиділа.

— А лист друкували ви?

— Я.

— Я впізнав ваш стиль, — сказав Олександр Євдокимович, посміхнувшись.

Клавка підняла здивовані очі.

— Так, як ви лезом орудуєте, зрізаючи опечатки, — майже непомітно, — не робить ніхто.

Клавка завмерла: начальник з нею жартує. Це на добре чи на погане?..

…Гудіння автомобільного двигуна заколисувало Клавку. Із задуми її вивів голос Нелі Мусіївни:

— Про що задумалася, красуне-несміяно?

Клавка здригнулася.

Ця Нелька — точно відьма. «Красунею-несміяною» два дні тому назвав Клавку Олександр Сергійович у записці, яку їй передав разом із квитком у театр. У театр! Через тиждень вона йде в театр на «Платона Кречета»! Але це секрет, це великий секрет, Клавка не знала навіть, чи можна його довірити Єлизаветі Петрівні. «Принцесі-Несміяні Клавдії Дмитрівні», — було в записці. І все…

Пауза в машині затяглася.

— Ну… — шукала Клавка, що відповісти Нелі Мусіївні… — я згадую, чи все встигла зробити до Пленуму…

— І як це тебе Головний відпустив? — пожартувала Сіробаба.

«Як-як? Не можу ж я вам сказати, що тепер у мене є покровитель… Такий, що вам і не снилося…»

— Та… якось відпустив, — зам’ялася Клавка і почервоніла від своїх думок.

— О-о-о! Щось не те, — озвався, як Пилип з конопель, Павло Минович. — Чи, бува, він до тебе клинці не підбиває?

— Та як ви могли таке подумати! — обурилася Клавка. — Щоб він?.. Та ніколи!..

Павло Минович у відповідь пожартував:

— Пришла телеграмма резкая,

в штабе испуганы слегка —

едет Ванда Василевская,

она же — муж Корнейчука.

І сам розсміявся зі свого жарту.

Дві подруги — Єлизавета і Неля — скривилися:

— Фу! — різко сказала Прохорова. — Не забувай, що я дружу з Вандою.

— Павле Миновичу, стежте, будь ласка, за своєю мовою! — докорила дружина чоловікові. — В машині — діти.

«Кого вона має на увазі під словом „діти“? — подумалося Клавці. — Мене і Костика?» І справді, незважаючи на те, що Єлизавета Петрівна і Неля Мусіївна годилися їй за віком лише в старші сестри, у їхньому ставленні вона відчувала щось материнське.

— Та що ви на мене накинулися! Наче ви не знаєте, як ваш Олександр Євдокимович потоптався по мені! — виправдовувався Павло Минович.

— А чому через це ми повинні вислуховувати вульгарні віршики? — відказала йому на те дружина.

— А чого ти його захищаєш? Сама ж називала його «придворним пажем Сталіна»!

— Цить! Я сказала: діти в машині! — дружина різко повернулася до нього і пропекла поглядом.

Сіробаба аж пригнувся і сердито засопів.

— От дурень, — пробурчала Єлизавета Петрівна.

— Лізко, діти в машині! — засичала на неї Неля Мусіївна.

Деякий час їхали мовчки.

Мовчанку порушив Костик:

— Мамо, пісяти хочу!

Ця новина всіх збадьорила. Друзі з задоволенням вилізли з машини. Стали потягуватися, вдихати лісове повітря, розпружуватися, переминаючись з ноги на ногу. Неля взяла на руки Костика й блискавично зникла в кущах. Єлизавета Петрівна і Павло Минович і собі розбрелися між дерев. Клавка мимоволі стежила за Єлизаветою Петрівною, шукаючи привід, щоб залишитися з нею наодинці, аби розповісти і про серенаду Баратинського під вікном, і про дивну поведінку Емми, і про квиток у театр… Однак п’ятим чуттям вона збагнула, що робити цього зараз не слід. Прохорова явно хотіла побути трохи на самоті: он якраз підійшла до великого крислатого дуба і притулилася до нього спиною, занурившись у себе. Тим часом Павло Минович уже радісно біг до машини, тримаючи в руках «розеточку» сімейства білих грибів.

Клавка лягла на товстий шар глиці, неначе